ПРОЛОГ

​4 місяці тому..

​Я мала б його ненавидіти. Це було єдине правильне почуття, яке я плекала в собі останні півроку. Ненависть до чоловіка, який одним підписом перетворив мого дядька на інваліда, а наше життя... на руїни.

Я знала, хто він. Артур Власов. Цинік, у якого замість серця калькулятор, а замість душі банківський рахунок.

​Я прийшла до бару готелю не за пригодами. Я просто хотіла заглушити тишу у власній голові після чергової сварки з Ліною і новин про те, що дядькові потрібні нові ліки. Я хотіла один вечір побути не "бідною родичкою", яка тягне на собі всю родину, а просто жінкою. ​Але я не очікувала побачити тут його.

​Власов сидів за дальнім столиком, у напівтемряві. Він виглядав не як переможець, а як людина, яка щойно програла війну з самим собою. Краватка розв’язана, рукави білої сорочки закочені до ліктів, відкриваючи сильні передпліччя. Він дивився на склянку з віскі так, ніби там була відповідь на всі питання всесвіту.
​Мені треба було розвернутися і піти. Втекти...Але я зробила крок вперед.

​— Тут вільно? — мій голос тремтів, але я намагалася звучати впевнено.

​Він підняв очі. Холодні, кольору сталі. У них не було впізнавання. Для нього я була ніким. Просто дівчина в червоній сукні, яку я позичила у подруги. Не "племінниця того самого банкрута" й не жертва, а просто жінка.

​— Тобі краще піти, — сказав він хрипко. Його голос вібрував десь у мене в грудях. — Я сьогодні не в гуморі для світських бесід.

​— А я не шукаю бесід, — вирвалося в мене раніше, ніж я встигла подумати.

​Це була правда. Я шукала болю, який заглушив би інший біль. Я хотіла доторкнутися до вогню і згоріти. Це було безглуздо та самогубно, навіть неправильно. Але в ту мить, коли його погляд ковзнув по моїх губах, я зрозуміла, що не піду.

​Він не запитав мого імені. Я не запитала його, бо й так знала. Ми пили мовчки, ніби між нами була якась давня, невисловлена угода. А потім, коли я поставила порожній келих на стіл, його рука накрила мою.
Його пальці були гарячими. Жорсткими та владними.

​— Ти розумієш, що робиш? — запитав він тихо. У його очах спалахнуло щось темне, хиже. — Якщо ти піднімешся зі мною в номер, я тебе вже не відпущу. До ранку.

​Я знала, що він — мій ворог. Я знала, що завтра буду ненавидіти себе за це. Але сьогодні... сьогодні я хотіла вкрасти у нього трохи його сили.

​— Я не хочу, щоб ти мене відпускав, — видихнула я.

​Те, що сталося в номері, не було коханням. Це була війна. Він цілував так, ніби хотів випити мене до дна. Жорстко, вимогливо та без краплі ніжності. І я відповідала йому тим самим. Я дряпала його спину, кусала губи, вигиналася під його вагою, намагаючись забути про борги, хворобу дядька, своє жалюгідне життя.

​Існували тільки його руки на моєму тілі, його запах — дорогий тютюн, віскі й небезпека, і цей божевільний ритм, у якому ми рухалися. Він брав мене, як свою власність. Впевнено, глибоко, до темряви в очах.

​— Ти неймовірна... — прошепотів він мені у скроню, коли ми обоє тремтіли на межі.

​Це була брехня. Я була не неймовірною. Я була просто зручною. Коли все скінчилося, і він заснув, важко дихаючи, я лежала в темряві й дивилася на його профіль. Він здавався майже добрим. Але потім реальність вдарила мене під дих.

Що я наробила? Я переспала з ворогом. Я віддала себе тому, хто зруйнував мою сім'ю.

​Я тихо вислизнула з ліжка, зібрала розкиданий одяг і втекла, як злодійка. Я навіть не залишила записки. Я сподівалася, що він забуде мене, як тільки прокинеться. Що для такого, як Артур Власов, я лише чергова.

​Я помилялася. Я не просто не змогла забути. Я забрала з того номера частину його. Частину, яка тепер росте в мені, відраховуючи тижні до моєї неминучої катастрофи.

Сьогодення...

Я вмиваюся крижаною водою, намагаючись змити з обличчя сірий відтінок втоми. Під очима залягли тіні, шкіра бліда, мов папір.

Чотири місяці. Рівно стільки минуло з тієї ночі. Рівно стільки я граю у найнебезпечнішу гру в своєму житті.

Я дивлюся на своє відображення і кладу долоню на живіт. Він ще плоский, ледь помітний під вільною блузкою, але я вже відчуваю зміни. Моє тіло більше не належить мені. Воно перебудовується, готуючись дати життя дитині чоловіка, якого я повинна ненавидіти кожною клітиною.

— Еміліє! — різкий голос із коридору змушує мене здригнутися. — Де ти, в біса, ходиш? Власов вимагає звіт по тендеру.

Це Марина, старший менеджер. Вона ненавидить мене, бо вважає, що я отримала місце особистої помічниці генерального через ліжко.

Яка іронія. Якби вона знала, що "через ліжко" я отримала лише безсоння, страх і бомбу уповільненої дії всередині себе. А робота... Робота — це моє покарання.

Я витираю обличчя паперовим рушником, розправляю плечі й видихаю.
Треба йти. Треба увійти в той кабінет, де пахне шкірою, дорогою деревиною і ним.

Він не впізнав мене. Коли я вперше переступила поріг "Власов Груп" місяць тому, щоб влаштуватися на роботу, бо інакше колектори викинули б нас із дядьком на вулицю, я боялася підняти очі. Я думала, він одразу вкаже на двері. Згадає дівчину з бару, яка втекла. Але Власов подивився на мене так, як дивляться на офісні меблі.

— Виконавча? Стресостійка? — запитав він сухо, навіть не дивлячись у моє резюме. — Мені начхати на ваш диплом. Головне, щоб ви мовчали і працювали. Хоч одна помилка і я звільню тебе без вихідної допомоги.

Він забув. Для нього та ніч була просто розрядкою. Черговою. А для мене вона стала вироком.

Я виходжу з вбиральні й прямую коридором. Стук моїх підборів лунає як відлік часу. Заходжу в приймальню, беру папку зі звітом. Руки трохи тремтять, але я змушую їх заспокоїтися. Я навчилася брехати. Навчилася приховувати токсикоз за "легким отруєнням", а запаморочення за "низьким тиском".

Я штовхаю важкі двері його кабінету.
Власов стоїть біля панорамного вікна спиною до мене. Широкі плечі напружені, ідеальний костюм сидить як влитий. Він говорить по телефону, і його низький голос,  вібрує в повітрі.