Розділ 56

- Донечко, можна? - Мама заглядає до мене в кімнату, перед тим звичайно ж постукавши у дверцята, щоб не порушувати мої особисті кодони. Батьки завжди навчали мене, що родина це найважливіше у житті, найголовніше, але в кожного також повинно бути своє хоч і маленьке, та все ж місце, де можна буде спокійно подумати про щось, порадіти, чи навіть поплакатися. Ситуації різні бувають, тож і емоції від того різнобічні.

- Так, звичайно, - я вже давним-давно не сплю, взагалі не впевнена, чи спала, оскільки ця ніч минула як в тумані. Та тільки зараз сідаю на ліжку, адже до цього займала горизонтальне положення та витріщалася в стелю, мізками вся в думках.

- Ти як себе почуваєш? - Рідна сідає поряд і вдивляється у мої вічі, готова піднести руку до моєї голови, щоб спробувати її на предмет підвищеної температури. Саме слабкістю мама пояснює сама собі, що я досі в ліжку й не надто активно збираюся на роботу. В іншому випадку я б вже мала метатися по квартирі й збиратися на працю.

- Все добре, - намагаюся звучати впевнено, але в голові туман через практично безсонну ніч, а на душі гірко, від тих роздумів, які пробивалися крізь цей туман.

- Просто ти не збираєшся на роботу, я думала, що можливо ти проспала, тож і заглянула.

- Ні, мамочко, не проспала, просто сьогодні нам дали вихідний, тому я вирішила поспати подовше, а прокинулася як по графіку на роботу.

- Ааа, я тебе зрозуміла, - рідна взяла паузу, і я знала, що ця пауза означає. Дуже добре знала. Мама очікувала, що я все ж таки захочу з нею поділитися тим, що мене бентежить, або хвилює. Так почалося з дитинства, коли я мовчала про певні моменти, а потім все ж таки здавалася й викладала мамі як на блюдечку інформацію, і від цього ставало легше. Так було і в часи школи, коли мені потрібно було з кимось поділитися наболілим, і рідна завжди приходила на допомогу у вигляді вух, які уважно слухали, і порад, які були на вагу золота. - А ти вчора випадково з Альбіною не розмовляла?

- Ні, - так і не дочекавшись продовження, мама змінила тему, а я відчувала себе гидко від того, що приховувала дещо важливе від найріднішої. При чому ми обидві знали, що я щось замовчую, і все одно я нічого не промовила. Бо цього разу вона не допоможе. Не через те, що мама не знає як вдіяти в цій ситуації. Навпаки, через те, що вона сто відсотків знає, як вчинити. Просто є один, але дуже вагомий нюанс - цього разу я не можу вчинити так, як вчинила б мама, і як вчинила б я, не враховуючи саме дану ситуацію. - А що?

- Якась вона вчора дивна була. Я їй подзвонила, спитала як справи, на що Альбіна відповіла, що нормально, і що пізніше передзвонить. Так і не передзвонила.

- Можливо, забула? Можливо, були якісь справи, а після забула? - А, можливо, вчора сестрі було не до розмов і це "нормально" це максимум, що вона могла адекватно відповісти матері, бо навіть нормально там не було. Якщо Ніколас поділився з нею новинами з роботи, якщо все розповів, то приємного мало. Навряд чи хочеш чесати язиками в такий чорний для своєї сім'ї день.

- Напевно, так і є, - мама бачила, що у мене своїми моментами забита голова, тож вирішила не додавати ще більше труднощів, навіть якщо це стосується рідної доньки, моєї сестри, - я тоді побігла на роботу, а ти спробуй ще поспати та відпочити. Люблю тебе, сонечко.

- І я тебе люблю.

Я справді любила маму. За те, що народила. За те, що виховала. За те, що вони з татом хочуть дати все найкраще, що вони можуть, і навіть деколи не можуть дати, але стрибають вище голови та дають. Тут питання полягає в іншому - а чи достойна я того, щоб така добра та щира людина як мама любила мене? Чи заслуговую я на цю любов з її сторони, зі сторони батька? Хіба такою вони хотіли бачити свою доньку? Хіба такі цінності в мене вкладали ще з дитинства?

"Вибач, поки що говорити не можу, нас поклали в лікарню"

Ще вчора ввечері я набирала до Лії, але подруга не відповідала, тому я навздогін відправила ще смс, щоб вона набрала, коли буде вільна. Дівчина повідомлення прочитала, але теж промовчала, тому я написала ще одне, що очікую її дзвінка в будь-який час доби. Розплющивши очі після одного з короткочасних відключень з цієї реальності, я відразу полізла за телефоном та ввійшла в повідомлення. Моє смс знову було прочитане, та знову ж таки ніякої звісточки у зворотну сторону.

"Ви як? Щось сталося" - це полетіло вже сьогодні, десь близько години тому, і, на щастя, хоч щось взамін.

"Як мала?"

Я вже починала нервувати. Подруга знову прочитала смс і знову ігнор. Я підхопилася з ліжка, оскільки про спати мова не йшла, відправилася почистити зуби, хоч чимось зайняти руки, які так і просилися потицяти по екрану мобільного й настрочити Лії щось типу "чому ти так довго відповідаєш?". Так, я розуміла, що дівчині зараз явно не до мене, їй головне за донькою наглядати, та мої нерви від такої "веселої" нічки пустували, тож мене злили всі та все. Включаючи людей, на яких я взагалі не мала права злитися.

Лія начебто відчула, що мене той факт, що вона ігнорує мої повідомлення, м'яко кажучи, бісить, тож коли я повернулася в кімнату, то від неї було послання.

"Кі, я не хотіла тобі казати, ще більше завантажувати тебе моїми проблемами, але якщо вже чесно признатися, то це повна..."