Розділ 53

- Зачекайте, - впираюся долонею в величезний торс цього нахаби, і ця дія на рівні з цим "зачекайте" виглядає так, начебто потрібно справді трішки почекати й він отримає те, чого так хоче вже другий день поспіль. Звичайно, нічого "такого" я з цим персонажем не бажаю, просто дещо не вкладається в моїй голові. І це дещо навіть затьмарює страх перед цією величезною горилою.

- Кицю, я чекав вчора цілий день, ввечері, і цілу ніч, моє "чекання" вибухає. Хочеш спробувати наскільки воно зачекалося?

Це питання прозвучало чисто заради галочки, оскільки Рамос бере мою руку, відриває від свого торса та...

- Я сказала зачекайте! - Добре, що моя реакція виявилася різкішою за реакцію цієї горили, яка хотіла перемістити мою руку вниз, до ширинки його штанів, до того, що мало вибухнути. Я навіть кінчиками пальців відчула ту напругу, яку ледве стримувала тканина штанів чоловіка, пощастило, що ця напруга не пронизала все моє тіло, як струм пройшовши крізь руку. Яку я висмикнула з лещат нахабного типа й ступила пів кроку назад. В кабінет Ніколаса Олександровича. - Хтось зламав замок!

Дивно було вже те, що кабінет керівника був не закритий. Тут явно зберігаються різні документи, можливо, навіть гроші нареченого сестри. Або ж кошти його компанії, що практично одне й те ж саме. Я навіть помітила минулого разу тут сейф, а навряд чи в ньому б зберігалися круасани зі згущеним молоком. Там було щось цінне. Для фірми. Для Ніколаса Олександровича. Тож це виглядало дивовижним, що він не закрив двері. Можливо, забув. Можна було б спихнути на кепську пам'ять боса. Якби не один нюансик...

- Кицю, ти й надалі шукаєш відмазки? Далі хочеш знайти виправдання, щоб не заскочити на мій киплячий вулкан?

- Які ще відмазки? Самі погляньте! - І тицяю рукою на замок, який вирваний з м'ясом. Він буквально бовтається на ниточці. Чи на чому він там може бовтатися. Не важливо. Вагу має те, що він зламаний. Отже, хтось пробрався в кабінет проти волі Ніколаса Олександровича. Отже... - Зачекайте... Це...

Здогад величезним кулаком прилітає по моїй голові, і поки я відходжу від нього, збираюся з силами, щоб вигадати, як звідси змитися, спочатку морально встати, а потім втекти, цей Рамос наступає на мене.

- Що? Ти щось хотіла сказати, кицю?

Хотіла, він правильно вгадує мої бажання, ось тільки я зовсім не впевнена, що видавши те, що я підозрюю, що це не закінчиться для мене плачевно. Взагалі не впевнена.

- Агов, начальнику, - коли я вважала, що цей мерзотник розчавить мене просто за мої ж підозри, які я не висловила, але які схоже він запросто прочитав в моєму погляді, з'явився неочікуваний свідок. Якого я ще не могла бачити, а ось цей Рамос повернувся в ту сторону, в сторону мого робочого місця. - Де тут замок потрібно замінити?

Замість того, щоб відповісти тому чолов'язі, щоб з ним завести діалог, цей мужик повертається в мій бік, і виявляється, що небажаним свідком стала саме я. Саме мене тут не мало бути в даний момент.

- Пішли, - по реакції у нас нічия, оскільки поки я складала докупи, що тут коїлося, цей Рамос схопив мене за руку та кудись потягнув. Впевнено, без зволікань, з неконтрольованою злістю. - Приступай! В тебе сім хвилин!

Це він кинув мужичку з невеличкою валізкою, в якій зазвичай тримають різного роду інструменти. І того не збентежило ні мінімальний час на виконання робіт з заміни замка, ні дівчина, яка ледве не летіла слідом за цим здоровезним покидьком. Таке враження, що це для нього цілком звичайний, нічим не примітний вівторок.

- Куди... ви... мене... тягнете? - В перервах між тим, як моє серце шалено билося, і тим, як я намагалася схопити ротом повітря, вдавалося видавлювати з себе по слову. І поки я збирала докупи цю фразу, то відповідь наочно намалювалася на горизонті. У вбиральню. Цей мерзотник затягнув мене в туалет і штурхнув до умивальника так сильно та злісно, що я ледве встигла загальмувати, не розбивши собі голову об дзеркало, яке висіло над ним. Та зіткнення з самим умивальником не вийшло уникнути, тож добряче забила стегно. В іншій ситуації я б почала швидко його терти та звинувачувати того, хто так паскудно зі мною вчинив, та не тоді, коли величезний валун напирав на мене, погрожуючи перетворити все моє тіло в осередок болю та синців.

- Кицю, як будемо вирішувати наше питання? - Ось хто знаходився у своїй тарілці, ось кому подобалося все розв'язувати силою. Та і чому б ні, покидьок мав достобіса цієї сили, а я... Просто я. Дівчина. Тендітна. Беззахисна. І через всі ці фактори дуже вразлива. - По-поганому, чи по-доброму?

- По-доброму, - звичайно, по-доброму, я ніколи не займалася мазохізмом і сумніваюся, що мені це сподобається. Тому мій вибір очевидний. У мене ні сто кілограмів м'язової маси, ні двометрового зросту, тож звичайно по-доброму. Якось потім можна буде і по-поганому. Я тільки пару разів сходжу в тренажерний зал, з'їм пару упакувань творогу й можна буде зарубитися з цим мурмилом.

- На, тримай, - простягає мені свій мобільний, на якому відкрито калькулятор, що ще більше вганяє в ступор, - напиши тут суму, за яку ти втратиш пам'ять.

Забираю телефон, натискаю на ньому циферки, за які готова постраждати амнезією та повертаю власнику.

- А губа в тебе не дурепа, кицю...

Знаю. А ще я знаю, що це єдиний реальний шанс знайти нереальні гроші на операцію малої. Чесність в наш час не в пріоритеті. За неї ніхто не заплатить...