Розділ 52

- Зачекайте, - простягаю перед собою руку, розумію, що це максимально наївний жест, якщо врахувати, наскільки диким биком являється цей чоловік, котрий бачить ціль та не бачить перешкод, але хоч так намагаюся зупинити це божевілля. Поки він не стягнув з себе штани. Поки я не побачила боксери, одягнуті на цьому Рамосі. Ну, я сподіваюся, що одягнуті, чи цей персонаж поціновував того, щоб там все дихало?

- Кого, чи чого чекати? - Шкіриться, але на диво застигає. Руки не продовжують роботу з оголення цього тіла. Впевнена, що там рельєфне тіло, так підказує моя інтуїція, і ще й підкріплюється ця думка сном, в якому цей чоловік... мене... як останню дівку... Та проблема в тому, що я не хочу цього тіла. Ні тіла, ні характеру цього тіла, ні загалом цього мужика. - Ти вирішила переді мною перепросити й запросила своїх подружок скласти нам компанію?

- Ні, - це "ні" працює начебто спусковий гачок. Спусковий гачок зброї, яка прихована штанами, але варто мені заїкнутися, що я нікого зі своїх подруг не запрошувала на це божевілля, як руки мерзотника відновлюють здатність рухатися й відтягують тканину вниз, - тобто так.

- То так, чи ні? Ти визначишся, принцеска? - Рамос бачить, як я бентежуся тільки від того, що побачила колір його спідньої білизни, від цього на його пиці вже широка посмішка. Цікаво, він порве собі пику, якщо далі продовжить своє оголення? Я, звичайно, не ласа до стриптизу, та ще й від цього неадеквата, але якби його писок порвався, то...

- Давайте я вам дам гроші й ви знімете собі дівчину легкої поведінки?

- Тобто проститутку? - Чоловік дещо здивований від такої моєї пропозиції. А я здивована від того, що він здивований. Я вважала, що таких покидьків чорта з два хоч чимось вразиш. Таке враження, що дані персонажі вже такими вилізають з лона матері. Все вони знають, все їм не цікаво, і навколишнім людям потрібно добряче постаратися, щоб таких унікумів розвеселити. Здивувати. Порадувати. Загалом викликати хоч якусь емоцію.

- Так, так, - ну, може, такого в нього ще не було? Я маю на увазі не те, що він не мав такої доступної дівчинки у ліжку, а того, що її хтось йому оплачував. Це ж також потішний досвід, хіба ні? Ось у мене так точно. Ніколи б не подумала, що буду комусь пропонувати сходити в бордель за мої кошти. Та якщо мужику треба, то треба. Бідна, звичайно, та дівчинка, яка потрапить йому під гарячу руку, але і вона має мене зрозуміти - я не хочу бути на її місці. За всієї поваги до даної професії.

- Так вона вже тут, навіщо кудись йти, щось платити?

- Вам буде плювати на те, що я буду плакати під час цього процесу? - Моя внутрішня дівчинка забилася в куток, обливається потом з голови до ніг та втратила здатність розмовляти. А от моя зовнішня бачить в яку дупу ми можемо потрапити, точніше на яку іншу частину органа ми можемо натрапити, тож вмикається й віддувається за двох. - Наплювати на те, що мені буде гидко від цього інтиму, і відповідно вам так само буде бридко?

- Окей, даю тобі шанс, мала, - та внутрішня слабачка молиться на мою зовнішню бунтарку, оскільки Рамос одягає назад штани й навіть застібає ширинку, що в цій ситуації вже неймовірний успіх. Ледве не перемога. - Сьогодні добровільно приходиш на побачення. Без вибриків. Без ниття. Далі по плану.

- Навіщо? Навіщо це все? - Можна було б зупинитися на цьому варіанті. Ніби то відбилася. Начебто зіслизнула з гачка. Та розумію, що це попросту відтягування часу, ввечері ж знову постане та ж проблема, скільки я її буду відкладати на потім? - Вибачте, але у нас з вами нічого не вийде. Ви мені не подобаєтеся, тому я не бачу сенсу в цих побаченнях.

- Не подобаюся? - Розлютила. Я його розлютила. Схоже не можна було зачіпати його его, оскільки чоловік рухається на мене. Штани залишив в спокої, але я ж то бачу в його очах, що втратила останній шанс, відмовившись добровільно згодитися на вечірню зустріч. - Тоді сподобається вертітися на моєму вертелі!

Ініціатива має ініціатора. Знаєте таку фразочку? Це про мене. Пішла б на шопінг в торговий центр, почимчикувала додому дивитися якийсь серіал під попкорн, та просто б погуляла по парку, і все це краще було зробити, ніж йти на роботу, щоб повертітися на вертелі одного мерзотника...

А від цього не сховатися й цього не уникнути, адже мій відступ закінчився, я вперлася у двері до кабінету Ніколаса і більше тікати нікуди. Керівника ж немає на місці, так? Навряд чи б він не почув того, що тут твориться. Малоймовірно, що пропустив би момент, коли його секретарку будуть використовувати не за призначенням...

Та все ж тягну ручку вниз, а що як Олександрович на місці, просто заснув від надмірно завантаженого графіка? Що як в боса розмова телефоном і тому він не в курсі, що твориться за дверима його кабінету?

Ні, немає, Ніколаса немає на робочому місці. Та і немає дечого іншого, що сто відсотків мало б бути... А немає... Як так? Ця думка настільки мене зацікавлює, що я навіть забуваю про розлюченого бика позаду себе, котрий вже своїм диханням обпалює мою шию...