Розділ 44

- Зараховується? - Задоволено посміхається мені Андрій, коли ми виходимо на берег річки, де відкриваються шалено красиві види на захід сонця. Над гладінню синьої води яскраво-червоне сонечко в цю мить виглядає надзвичайно неймовірно. Аж очі не хочеться відводити від цієї краси, та все ж переводжу погляд на хлопця.

- Що зараховується? - Не тільки картинка природи зачаровує, а й обличчя рятівника наразі якесь інше. Відпочиле, максимально спокійне, впевнене. Так, саме впевнене, дивлячись на хлопця, я розумію, що з ним нічого не страшно. Бо він має гармонію всередині себе, і ця гармонія відходить від нього і ззовні, вселяючи в інших спокій.

- Минулого разу ти продемонструвала мені неймовірне місце, тепер настала моя черга дивувати, - і відводить очі в сторону, в бік води та неба, де між ними затесалося сонце, ніби вагаючись, куди прямувати. На заслужений спочинок, чи ще трішки викарабкатися на небо й порадувати людей своїм теплом та сяйвом.

- Сто відсотків рахунок на табло "один-один", - посмішка торкається моїх вуст і я за прикладом Андрія і сама насолоджуюся цими видами. Ми відкриваємо одне для одного до цього часу незвідані місця, прямо як і те, що відкриває цей хлопець всередині мене. Щось нове. Таємниче. До цього часу не досліджене.

- Я не проти продовжити цей поєдинок...

Таке враження, що він думає про те саме, що і я. Щось теж відчуває, натякаючи такою цікавою фразою. Чи це тільки в мене таке непереборне розуміння, що ми говоримо про щось більше, ніж про красиві краєвиди?

- Давай присядемо, - Андрій так і не дочекався відповіді з моєї сторони, не знаю, чи взагалі варто щось на таке відповідати, тож вирішив розбавити цю тишу, простягнувши мені свою руку та допомагаючи присісти на стовбур від якогось давним-давно впалого дерева, який занесло водою на берег. Така собі подобою лавочка створена природа. - Як все пройшло? Сильно засмутилася?

- Збрешу, якщо скажу, що ні, - хлопець ще в обід написав повідомлення та запропонував перетнутися, поспілкуватися, тож я повідала причину, по якій не могла зустрітися з ним в день, але й відмовлятися ніякого бажання не було, тож тільки ми з батьками повернулися у місто, я тут же помчала на місце зустрічі. Ще один відвертий знак, що я відношуся до Андрія більше, ніж до якогось знайомого. - А брехати я тобі точно не хочу.

- Та і я б не повірив, якби ти сказала ні, - при цьому рука пожежника опиняється на моєму плечі, пригортаючи до себе, від чого я моментально червонію. Не забувайте, що для мене будь-яка ініціатива зі сторони чоловіків бентежна. Все ж мені не достобіса років, щоб відчувати себе в таких ситуаціях, як та рибка у води, котра підпливає до берега та підглядає за нашим таким собі романтиком. - Знаєш, є така чудова поговірка, яку я використовую, коли на душі коти шкребуть своїми заточеними кігтями.

- Це ж яка? - Трішки відхиляюся, щоб ніби поглянути на хлопця, натомість збільшую цю відстань між нами, оскільки рука Андрія спочатку переміщається на мою талію, а після взагалі виявляється на дереві. Ну чи деінде, але точно не на моєму тілі.

- Не сумуй, бо це минуло, посміхнись, бо це було, чула таке?

Це збіг, що він наразі посміхається, чи це тоненький натяк на обійми? Які були.

- Ні, але поговірка дуже і дуже влучна, варто запам'ятати.

- А ще краще записати, - можливо, хлопчина бачить, що я дещо збентежилася. А, можливо, не тисне на газ, бо не робить спроби ще раз зблизитися.

- А ще краще мати щось, що буде нагадувати про це минуле.

Вирішую трішки розрядити обстановку, адже Андрій не знає, чи готова я до наступного кроку, а я й сама не знаю, чи до нього підготовлена. Як на мене, то краще зупинитися поки що на цих обіймах, на сьогодні цього вдосталь. Точно не готова кидатися бездумно з головою у вирву, саме тому дістаю колечко бабусі та демонструю його пожежнику. Що теж дуже важливо для мене, оскільки це особиста річ однієї з моїх найрідніших людей, а я її демонструю людині, яку знаю всього нічого. І це ще раз підкреслює той факт, що Андрій для мене не чужий. По душі та налаштованості на одну хвилю так точно.

- Це твоєї бабусі?

Навіть зараз мене пробирає інтерес - йому справді цікаво про все це слухати, саме тому він допитливо розглядає прикрасу моєї бабці? Чи просто удає, що цікаво, щоб мене не засмутити?

- Так, я вперше її сьогодні виявила, коли перебирала речі бабці.

Ні, все ж цікаво. Андрій пожежник, а не актор, не зміг би так вдало зіграти емоції зацікавленості в той час, коли я йому розповідала про лист від тітки та той загадковий номер, який вона залишила в тому посланні.

- Я так розумію ти ще не дзвонила по ньому? - Наразі Андрій ніби маленький хлопчик, якому розповіли загадкову історію і він з сяйнистими очима хоче добитися до розгадки. Вивідати правду. Достукатися до суті.

- Ще ні, якось... страшно, чи що, - незрозуміло чий це номер, та і що мені говорити, якщо хтось підійме слухавку по той бік зв'язку. Я встигла перевірити номера всіх контактів, які були записані в моїй телефонній книжці й не один з них не співав з цим, що був в листі. Отже, це якийсь незнайомець, чи то незнайомка. Для мене так точно.

- А якщо разом зі мною, тоді ти не будеш так сильно боятися? - Я дивилася в очі Андрія, пильно стежила за ними, а виявляються в пастку потрапили мої руки, котрі хлопець накрив своїми, і відчуваю, що якась мить і так само його губи візьмуть в полон мої вуста.

- Ні, не боюся, - даю зелене світло. Добровільно здаюся...