Розділ 42

- Доню, а в тебе не буде проблем через те, що ти пропустила навчання вчора, та і сьогодні не пішла в університет? - Цікавиться тато, коли ми вдвох направляємося на дачу. Мама не змогла відпроситися з роботи, тож мала під'їхати тільки ввечері, щоб швидко оглянути речі, а до мене неочікувано зранку подзвонив Ніколас та повідомив, що я на сьогодні можу бути вільна. Я, чесно кажучи, вже й не очікувала, що ситуація може розвернутися в мій бік, готувалася повідомити батькові, що не зможу зіставити йому компанію, як керівник ощасливив такою гарною звісткою. Сам зателефонувавши. Давши мені відгул.

- Та ні, не переймайся, я все наздожену, - тож попри те, що дача була продана, все ж цей день починався з позитивних новин, саме тому я з посмішкою на вустах запевнила батька, що все буде окей. З навчанням так точно. З іншим... Поглянемо.

- Я в тобі навіть не сумніваюся, ти в мене дуже розумна дівчинка, - хоч я вже і доросла, але все одно приємно отримувати похвалу з вуст батьків, тож моя посмішка стає ширшою, а на душі моментально теплішає, - і вибач мені за вчорашнє. Я повівся як дурень.

- Ти за що, тату?

- За те, як повівся зранку. Вибач. Я просто був на емоціях, практично не спав, тож зірвався. Пробач мені, сонечко. Пробач дурного старого.

- Це ви мене вибачте за те, що все так сталося... Якби я не зірвалася та не поїхала, то нічого б цього не трапилося, - я вже певно сотню разів встигла прокрутити той вечір в голові та подумати, як все могла бути, якби я залишилася на будинку. Не потрібно було б продавати машину, тепер би ми їхали з батьком на ній, а не на робочій. Дача залишилася б у нашому володінні. В батьків би голова не боліла стосовно того, де знайти купу грошей, щоб все перекрити. А найголовніше те, що у рідних би сивих волосин не додалося на тій самій голові, якби я залишилася з дівчатами. Все було б кардинально інакше.

- І покинула б свою найкращу подругу в найгірший момент її життя? Просто плюнула б на неї й на її маленьку доньку?

- Ні, не покинула б, - тато прекрасно мене знає, усвідомлює, що я вчинила як вчинила, і я розумію, що по-іншому я б не змогла.

- Доню, ти все правильно зробила. Продемонструвала, що ти людина. Ми з мамою гордимося тобою. А матеріальні речі вони матеріальні, їх можна придбати, обміняти, викупити. Людяність же або є або її немає. Якби у тебе її не було, то я б палець об палець не вдарив, щоб тобі допомогти. Навіть незважаючи на те, чи ти моя рідна донька, чи ні.

Ця промова батька настільки мене надихнула, що я навіть практично не плакала, коли перебирала свої речі, вирішуючи, що залишити, а що можна відвезти в притулок тваринам. Там різного роду одяг використовується як підстилка для наших братів менших. Тож і добру справу робиш і просто так смітник не забиваєш. Ідеально.

Та все ж не пустити сльозу не вийшло. Все ж не спромоглася я залишити щоки сухими.

В очах запекло тоді, коли я взяла кардиган бабусі. Її улюблений. Скільки її пам'ятаю, стільки вона його і носила. Саме його я залишила після смерті рідної. На згадку. Саме його я наразі стискаю та прикладаю до носа, вдихаючи парфуми бабці, котрий досі чутно на одязі. І який переносить мене в щасливе дитинство, коли все було так просто, так яскраво, так безтурботно.

Дивно, а це ще що таке? Відчуваю, що в кишені цього кардигану щось є, щось невеличке, але точно є.

Конверт? Так. Звичайний конверт, в який складають лист з посланням. Сам він не підписаний, немає надпису ні від кого і ні для кого. А от всередині нього знаходжу дві речі. Лист. Що можна було ще передбачити. І колечко. Бабусине. Дивлюся на нього й згадую, що це точно її коштовність. Тільки хіба тут раніше був цей конверт? Як я могла його проґавити, якщо час від часу брала цей кардиган в руки та згадувала приємні миттєвості з минулого?

"Кікуха, привіт, мала"

Цієї однієї фрази вистачає, щоб сльози, які зібралися в очах, полетіли по щоках, падаючи на цей лист, роблячи його прозорим. Це тітка. Моя улюблена тітка. Це без жодних сумнівів. Тільки вона називала мене Кікухою.

"Кікуха, я відчуваю, що ось-ось вже відправлюся в кращі світи до твоєї бабусі, але перед цим я маю дещо зробити. Віддати тобі це колечко. Якщо пам'ятаєш, то це одне з улюблених прикрас бабці."

Я киваю головою, ніби тітка може мене бачити. Хоча я впевнена, що вона мене бачить, просто спостерігає за мною з іншого світу. А так сто відсотків вона зі мною. Ось прямо зараз я навіть відчуваю її присутність поряд з собою, хоч і візуально в кімнаті я одна-однісінька.

"Тепер цей скарб твій. Бережи його і в тяжку хвилину він тобі допоможе. Люблю тебе, Кіка, дуже сильно люблю! Твоя Ріка!"

І поки цей лист повністю не розклався на маленькі шматочки від мого вже шаленого потоку сліз, помічаю якийсь номер телефону під цим повідомленням. Звичайний набір цифр якогось абонента.