Розділ 30

"Ти не знала, як віддячити за врятований кулон? Це для мене найкраща подяка" - саме так прокоментував цей поцілунок Андрій і зараз я крокую додому й прокручую ці слова, та і взагалі цей момент в голові. Ця ситуація з хлопцем збадьорила мій організм, а в першу чергу голову куди краще від вранішньої кави.

"А він симпатичний. І добрий. І приємний." - такі аргументи наводив внутрішній голос, сперечаючись зі здоровим глуздом, котрий викрикував "навіщо ти повелася на цю провокацію? Цілуватися з хлопцем, з яким ти бачишся вперше, реально?"

Ну, по-перше, (завчасно перепрошую за тавтологію) не вперше, бо я вже з Андрієм бачилася. Так, я була маленька. Так, я це не чітко пам'ятаю. Та все ж не вперше. А, по-друге, мені хотілося. От реально це не було гидко, чи неприємно, коли такі поцілунки відбувалися з однокласниками. Ще в школі. Коли я думала, що закохалася, а насправді ні. Всі чари швидко розвіювалися відразу ж після цього невдалого поцілунку.

Сьогодні ж все було інакше. Мені хотілося, і я отримала насолоду від цього поцілунку. Сама відповідала на нього. А що найголовніше - першим перервав цей поцілунок саме Андрій, не я, це теж багато означає.

"І ти б віддалася цьому хлопцю, еге?"

Внутрішній голос усвідомив свою перемогу над здоровим глуздом і вирішив не зупинятися на досягнутому. Кує поки гаряче, і кує про гаряче.

"Хтозна... Можливо... Але не найближчим часом. І що важливо - наразі ці думки варто відкинути в сторону."

Чим далі я від місця поцілунку з Андрієм, і чим ближче до свого будинку, тим більше вмикається здоровий глузд і прямо кричить про те, що в цю мить такі роздуми ні до чого. Потрібно повертатися з небес на землю.

А зараз годинка-друга на сон. Будь ласка, нехай батьки сплять, я теж складу їм компанію - з таким благанням до вищих сил вставляю ключ в замок, прокручую його й тихенько відчиняю вхідні двері до квартири. Дуже тихенько намагаюся це зробити, щоб нікого не розбудити.

- Діма, ну та заспокойся, якось воно буде.

Місія провалена. Це голос мами. І він анітрохи не сонний цей голос. А це звернення "Діма" до мого батька... Дає зрозуміти, що егоїстично думати про сон в цю мить.

- Привіт, - можна було б звичайно оминути кухню, піти собі в кімнату, наплювати на все та всіх та завалитися спати. Та якою ж мерзотою варто бути, щоб так вчинити, знаючи те, що батьки нервують. І нервують через мене. Через мої дурні вчинки. Саме тому плетуся до них.

- Кіро, а де ти була? - Якщо мама сидить на тому самому стільчику, на якому десь дві години тому дрімала Альбіна, то от батько походжав туди-сюди, коли я з'явилася на порозі кухні. Де так само дві години тому блокував прохід Ніколас. От тільки якби тато просто так вимірював квадратуру кухні, це ще було б пів біди, повна біда полягала в тому, що між зубами в нього була затиснута сигарета. Не підпалена. Та все ж... Тато не палив, не палив дуже і дуже давно, ще до мого народження, саму тому ця річ в його роті лякала. Була страшніше будь-якого фільму жахів.

- Виявилося, що один з пожежників знайшов кулон, подарований тіткою Ельзою, і вирішив мені його віддати, - можливо, хоч ця гарна новина трішки потішить батьків. На них обличчя немає. Та чому тут дивуватися. На те є більш ніж вагомі причини. - А ви чому не спите?

- Поспиш тут, - бурчить батько, витягує сигарету та відкидає її вбік.

- Діма! - Ситуація на грані зриву, тож мама намагається її стримати. Не допустити катастрофи, саме тому не кричить, та все ж впевненим тоном попереджає батька вгамуватися, а після звертається вже до мене, коли тато відмахується від її слів, та попри це мовчить. - Та вирішуємо, що певно варто продавати дачу.

- Навіщо продавати? - Тато тут же дивиться на мене, без слів ніби запитує "ти серйозно не розумієш навіщо?". - Ну, тобто я усвідомлюю навіщо, просто цей пожежник, з яким я зустрічалася, сказав, що можна спробувати зменшити витратити, якщо у Мирона Степановича немає...

- Кіра, тобі відоме прізвище Саксан? - Батько явно не в дусі вислуховувати все те, що я хочу їм влити у вуха, зазвичай стриманий та спокійний тато може годинами бути слухачем моїх розповідей і за нагоди щось підказати, але сьогодні явно не цей день.

- Так, - його не реально не знати. З двох причин. Не притаманне нашій національності прізвище. Це вагома причина. А ще більш значуща причина полягає в тому, ким саме являється цей Саксан.

- Діма! Не треба! - Мати просить свого чоловіка, а я не можу второпати, що "не треба". Чого не треба. Чому не треба.

- Що, Діма? - Та я ж кажу, що сьогодні явно не той день, коли мій татко це мій звичний татко, котрого я дуже добре знаю. Його важко стримати в емоціях. Що знову ж таки це не притаманно батькові. - Не треба нічого казати й нехай вона думає, що все гаразд? Що все краще не буває? Що можна піти й спалити ще один будинок?

- Діма!

- Мамо! - Рідна явно хотіла мене захистити. Не дати батькові розповісти щось, від чого мені стане кепсько. І я за це, звичайно, їй вдячна. Це приємно. Та час прибрати руки з моїх вух, щоб я не почула зайвого, і настав час почути те, від чого, скоріш за все, ті вуха скрутяться в трубочку. Настільки будуть чутливі від почутого. - Тато, до чого тут спалений будинок і Саксан? Чому ти згадав про нього?

- До того, Кіро, що Саксан являється зятем Мирона Степановича, і може залишити нас з голою дупою!

- Діма! - Вже в який раз вигукує мати, цього разу куди голосніше й суворіше, а я поглядом шукаю викинуту батьком сигарету. Тепер я усвідомлюю, чому він через дев'ятнадцять років свого життя повернувся до цієї гидкої звички... Я б і саме не проти вгамувати нерви...