Розділ 29

- Знайомі? Вже бачилися? Коли?

"Ти що, час від часу займаєшся підпалом будинків, що так близько знайома з пожежниками?" - підколює внутрішній голос, але мені щось зовсім не весело. Ні від ситуації, яка склалася з хатою того мужика, ні від того, що я не можу згадати Андрія. А маю? Маю згадати?

- Як там Хвостик? - Розслаблена посмішка виникає на обличчі хлопця, а я навпаки напружуюся всім тілом. Хаотично намагаюся щось усвідомити. Та поки глухо. Нічого не лізе в голову.

- Добре, - звідки Андрій знає про мого кота? Він же живе у квартирі (ну, я маю на увазі кота, хоча не сперечаюся, що й Андрій живе не на смітнику), отже, навіть на двір не виходить, то як хлопець міг його банально навіть бачити? Не кажучи вже про те, щоб знати. З яких це пір Хвостик навчився вмикати комп'ютер та підключатися до відеозв'язку? Інакших пояснень не маю.

- Такий же активний, як і раніше?

- Зачекай, Андрій, я справді не розумію..., - Хвостик був активний, навіть дуже, не дарма в нього таке ім'я, бо в дитинстві та й в так званій юності він бігав то за мною, то за батьками слідом й не відставав ні на мить, поки ми десь не сідали, чи то не покидали квартиру. Тоді вже й малий мав час на перепочинок. Допоки знову хтось не підривався та не вирушав житлом по своїх справах. - Звідки ти знаєш про мого кота? Мене це, якщо чесно, навіть трішки лякає.

- Сподіваюся, що не так сильно, як біля того дерева, коли Хвостик заліз на самий вершечок, а ти прямо вся тряслася від хвилювання?

Та ні, ну, навіть якщо припустити, що пожежник вгадав ім'я мого кота, спитав, чи він так і залишився таким само активним, як хлопець міг знати про той випадок з деревом та малим, який на те дерево і виліз? Про це знали мої батьки, можливо, сусідка з першого поверху, якій відкривалася картина на те саме дерево, ну, і звичайно я, власниця самого пухнастика. Отже, як бачите, коло потенційних глядачів того вчинку Хвостика було дуже маленьке. Мізерне.

- Стій..., - коліщатка, які працювали за механізм "думати", скрипіли та гуділи після безсонної ночі, і тільки зараз, коли я їх максимально напружила й змусила крутитися, видали хоча б щось адекватне, - ти хочеш сказати, що той пожежник, який зняв Хвостика з дерева був...

- Я, звичайно, не люблю вихвалятися, але так, то був я. Не впізнала?

- Взагалі ні, - вже зараз, коли я знаю, що тим рятівником був Андрій, починаю бачити співпадіння. Схожі риси обличчя й проводячи швидкий аналіз усвідомлюю, що справді переді мною хлопець, який зняв мого улюбленця з дерева. Оскільки як я вже говорила Хвостик любив переслідувати всіх жителів квартири, насідав, так сказати, на п'яти, то хтось з батьків не вгледів за малим, коли виходив на роботу, чи то в магазин і він вискочив в під'їзд. Ну, а вже звідти на вулицю, де певно перелякався якогось іншого кота, чи то можливо песика, і зібрався на саму верхівку дерева. Так високо, що довелося викликати пожежників, бо батько ризикував зламати спину, адже гілки були кволенькі й будь-якої миті могли тріснути та наробити халепи.

- Отже, багатим буду. От розбагатію і дам тобі коштів на відбудову будинку тому мужику. Ну, або він скоріше відкинеться, так і не дочекавшись моєї хвилини слави.

- Я не готова брати другий гріх на душу буквально за добу свого повноліття, - я зловила іронію в словах Андрія, тож підтримала його спробу розрядити обстановку. - Виходить, ти вже вдруге рятуєш мені рідних. Спершу кіт, а тепер ще й згадку про тітку.

- Оце так доля, еге? - Хоч хлопець і перший згадав про той випадок з Хвостиком, але і він був в шоку від таких реверансів життя, - а скільки це минуло часу? Років десь п'ять?

- Та де там, вже вісім. Мені тоді було десять, а Хвостику вже скоро буде дев'ять, і він вже не такий активний як раніше. Зараз йому вже деколи навіть на ліжко тяжкувато заплигнути, хоч і любить поніжитися серед подушок, я вже мовчу про дерева та про те, щоб лізти на якусь там верхівку.

- Хвостик просто поважним став, не гоже пану пертися на якісь незрозумілі гори, є справи куди важливіше. Подушки самі на собі не полежать, а жирок само по собі не зав'яжеться після ситного перекусу.

- Це точно, - видно, що Андрій чи то має тваринку вдома, чи то їх обожнює, бо з такою любов'ю згадує про по факту чужого для нього кота, - капець, вісім років минуло і на тобі, ось це так несподівана зустріч. Кому розкажеш, то не повірять. Та я і сама досі повірити не можу в такі збіги.

- Все тече, все змінюється, але одне залишилося незмінним, - при цьому хлопець стає серйозним і пильно дивиться у мої очі, начебто хоче там щось розгледіти. Вишукує.

- Що саме? Моя тяга до того, щоб вляпуватися в якісь проблеми? - Хочу все звести на жарт, знову повернутися до того грайливого стану, в якому ми перебували буквально пару хвилин тому, бо не знаю як трактувати таку різку зміну настрою мого співрозмовника.

- Ні, твої очі, - та Андрій не ведеться, не зважає на мою спробу розбурхати цю серйозну тему на більш тривіальну, - саме по них я впізнав тебе. Згадав, що вже десь бачив ці очі.

- Отже, мені не доля стати мільйонеркою, - демонстративно зітхаю, ніби безмежно сильно засмучена цим фактом.

- Зате можна стати щасливою, - хлопець бере мене за підборіддя, підводить його вверх, таким чином, щоб я дивилася прямо йому у вічі, бо я не втрималася й опустила погляд, - це куди важливіше.

І поки моя затуманена й шокована голівонька переварює почуте, робить такий довгий та скрипучий аналіз, Андрій нахиляється до мене і його вуста торкаються моїх...