Розділ 28

- Я хоч і місцевий, але ніколи тут не був. Дуже гарно, - так коментує побачене Андрій, з яким ми взяли по горнятку запашної кави та відправилися на гірку, з якої відкриваються неймовірні краєвиди. Річка голубого кольору, яка потопає в зелені рослин та дерев. А все це ще й класно підсвічується сходом сонця, показуючи людям, яка краса їх оточує. Просто потрібно зупинитися, роззирнутися й зрозумієш як тобі пощастило народитися в цьому світі й бачити це все на власні очі.

- Це моє улюблене місце, - тут забудеш і про грандіозні проблеми подруги з її маленькою донечкою, і про те, що буквально пару годин тому згорів будинок, за який мені доведеться віддавати кошти. Це все, звичайно, само собою не розсмокчеться, не зникне, але тут можна хоч на певний час про все це забути, зібратися з думками, а потім штурмувати ці негаразди, щоб вже після, через певний проміжок часу насолоджуватися цими краєвидами сповна. - Мені його показала моя тітка.

- Кіро, ти чого? - Ми водночас взяли паузу, я замовкла відразу після того, як повідомила про те, хто відкрив для мене цю місцевість, а Андрій певно оцінював навколишню красу й того, хто її знайшов та мені продемонстрував. Але схоже хлопець усвідомив, що пауза затягнулася й обернувшись в мій бік, занепокоєно поглянув у вічі. В яких вже зібралася рідина. Сльози, як завжди на цьому місці, заполонили мої очі.

- І цей кулон це теж від неї, - а ось і друга емоція, яка виникає у мене кожного разку, коли я тут опиняюся. Посмішка. Широка і щира посмішка. Згадка про тітку й наші спільні з нею моменти. Щасливі моменти. Яких могло бути ще стільки, але... - Вона померла. Рак крові. Тітка згоріла буквально за два місяці. Залишивши по собі ці краєвиди, кулон та безліч гарних спогадів.

- Впевнений, вона гордиться тобою, тим, що ти зберегла про неї пам'ять, - банальні слова підтримки, але наскільки ж вони не банальні в наш час. Зазвичай, людям абсолютно плювати на тебе, а ще більше на твої проблеми, максимум чого від них можна дочекатися, так це того, що вони тебе ще й за спиною обгидять. Яка ти невдаха й тому подібне. Тому такі слова та ще й по факту від незнайомого для мене хлопця це справді неочікувано.

- Особливо тітка гордиться тим, як я хвацько спалила сьогодні будинок, - все ж ці думки повністю заглушити не можна, вони висять наді мною і вже певно нікуди не подінуться, поки я не закрию це питання. Тож щаслива усмішка тепер перетворюється в іронічну. - Не кожна племінниця здатна на такі подвиги.

- Ну, наскільки я знаю, то не ти спалила будинок, а ті дівчата, я так розумію твої подружки.

- Воно то так, але ж орендували житло я з батьками, тож все й лягає на наші плечі, - Андрій хоче мене якось підбадьорити, я йому вдячна, але водночас і не бажаю їсти солодку вату та літати в рожевих хмарах, знаючи, як все насправді виглядає. Хмари сірі, а замість вати у мене в роті присмак гарі. Напевно, я встигла надихатися нею, поки перебувала біля тієї хати у вогні й тепер цей присмак ще довго буде у мене на язиці.

- Та чому ти так сильно засмучується? - Я навіть повертаюся в сторону хлопця. Він справді? Чому я так сильно засмучуюся? Я все розумію, Андрій хоче показати, що не все так кепсько, як я намалювала у своїй голові, але ж... Реально? - Ну, тобто так, є причини, щоб засмучуватися, не сперечаюся. Просто не варто складати покірно руки й все пускати на самоплив.

- В плані? - Пожежник натякає на те, що нічого тут розсідатися та витріщатися на краєвиди, а непогано було б підійняти п'яту точку та чимчикувати шукати роботу? Чим бистріше сядемо (а в моєму випадку встанемо), тим скоріше закінчимо (в моєму випадку віддамо борги)?

- Ну, наприклад, земля, на якій стояв будинок, нікуди не поділася, не згоріла, тож все могло бути куди гірше, - так собі мотивація, відверто на двієчку, тож я культурно промовчала, щоб це не коментувати, натомість хлопець продовжив, - потрібно дізнатися, чи немає в цього мужика страховки на його житло. Якщо є, то вже сума буде куди менша.

- А це ідея, - про це я не подумала. Треба у батьків спитати, чи вони прийняли до уваги цей момент.

- Плюс пробити інформацію, чи він платить податки за те, що здає будинок. Впевнений, що ні. Там такий нахаба, що вдавиться за копійку.

- Думаєш це може якось допомогти? - Я теж вважаю, що Мирон Степанович не платить за те, що він здає житло іншим людям. Це типу трішки незаконно з його сторони. А можливо й не трішки, я не сильна в законах.

- Точно можна збити ціну за нанесену шкоду. Не повністю, звичайно, але частково так. Якщо хочеш, то я можу спитати у свого знайомого щодо цього перцю з його будинком, і той проб'є інформацію.

- Я була б тобі неймовірно вдячна. Так, це було б супер, - я була готова розцілувати хлопця за те, що він так сильно перейнявся моїми проблеми й пропонував свою поміч. Таких людей одна на сотні, а то й на тисячі, тож я ледве стримала емоції. Просто не була впевнена в тому, що це варто робити. Що в нього немає дівчини. Що це розумна ідея переходити такі межі.

- Як дізнаюся, так відразу наберу тебе і розповім, що він дізнався, - отже, буде ще одна якщо не зустріч, то хоча б розмова. Якщо я не побачу Андрія особисто, то хоча б почую його голос. Від цього на душі якось потепліло. Якось стало добре. - Кіро, скажи, а ти мене не впізнаєш?

- Тобто не впізнаю? - Тема якось різко зійшла вбік, так само як і це питання, яке застало мене зненацька.

- Не пам'ятаєш мене, ні? Не згадала, що ми вже з тобою були знайомі й це наша не перша зустріч?