Розділ 17

- Кіра, ти..., - мама не домовляє, натомість розвертається до батька обличчям, - Толя, принеси, будь ласка, корвалгін. Він там в тумбочці має бути, у ванній...

- Мамочко, що трапилося? - Бачу, як рука рідної переміщається в район серця й там зупиняється, а сама вона бліде на очах, так і не домовивши фразу до кінця.

- Катю, - тато дуже вчасно підхоплює рідну за талію, бо наступної миті вона не втримується на ногах і починає сповзати додолу, ніби кулька, з якої випустили все повітря. Начебто з неї висмоктали всі життєдайні сили.

Про що ти таке думаєш, ідіотко? Спочатку довела матір до такого критичного стану, а зараз замість того, щоб допомогти батькові, філософію про кульку розводиш?

Розумію, що рідна потребує моєї підтримки, як то я завжди потребувала в дитинстві, як то коли мені приходили в сни кошмари, чи то хтось в пісочниці намагався забрати мої формочки для ліплення пасочок. Зачиняю за собою двері й підхоплюю маму з однієї сторони, а тато відповідно з іншого боку й таким чином доставляємо її на кухню. Де всаджуємо на крісло та притуляємо до стіни, щоб вона не впала й не дай Боже голову не поранила. Чи інші частини тіла.

- Мамочко, все гаразд, нічого катастрофічного не сталося, - намагаюся втихомирити її хвилювання, поки батько помчав шукати той корвалолгін. Потрібно морально переконати, що все окей, поки фізично ліки спрацюють. - Ти чуєш мене? Все добре. Не хвилюйся, все гаразд.

Наразі я зла на всіх. На дівчат, що не заморочилися, щоб пошукати мої ключі й таким чином не турбувати моїх батьків. На себе - за те, що приперлася серед ночі й затіяла цю розмову. Точніше навіть ще й не затіяла, а піднесла її так, що рідній моментально кепсько стало.

- Катю, давай, акуратно, - тато тут як тут і вже навіть накапав ці каплі в ложку й обережно вливає їх матері в рота, - ось так, молодець. Розумниця.

Як же він її любить, як обожнює... А я своїм дурним вчинком могла такого натворити... Ніколи б собі цього не пробачила. Ідіотка! Повнолітня ідіотка! Може, вже час дорослішати та думати, що ти верзеш та кому?

- Кіро...

- Так, матусю, - на щастя, цей корвалогін це класний пожежник під час неочікуваних пожеж, тож вже через пару хвилин щоки рідної налилися фарбою, а її рука покинула район серця. Тільки тоді я змогла дещо видихнути. Злегка вгамувати тремтіння, яке ознобом лупило все моє тіло.

- То ти... не вагітна?

Я спершу подумала, що це вже нерви пустують, тож це запитання це свого роду галюцинації. Хотіла було перепитати, чи мені не здалося, але я зловила погляд рідної, який направився точно на мій живіт. Позбавляючи думок, що це мені могло ввижатися.

- Та ні, ні, не вагітна, - мало того - я не володію надзвичайними здібностями, щоб за відсутності інтимного життя, завагітніти. Це, як мені здається, одиничний випадок у всій історії людства. Я явно не стану другою в цьому списку.

- А про що ж ти хотіла поговорити? - Це питання звучить так, ніби якщо я не ношу дитину під серцем, то про що нам взагалі можна говорити? Якщо я не вагітна, то нащо вертіти язиком без нагальної на те потреби?

- Про Лію, - та вже якщо почали, то потрібно продовжити. Тим паче мама була налаштована до приголомшливих новин. А те, що я хочу повідомити, хоч і ні чорта з собою приємного не принесе, але це точно не новина, що мама стане бабусею в перший же день мого повноліття. Отже, зачаття по її думці відбулося... Загалом, цього не сталося і гаразд. Проїхали. - Точніше про її малу. Про Софійку.

- А що з нею? - Батьки чудово знали Лію, дівчина була на декількох наших сімейних посиденьках, і рідні прийняли мою подругу, як рідну. Також вони знали й про Софійку, хоч ще і не бачили її безпосередньо. Та все ж це маленька дитинка, тож не дивно, що неприхована тривога простежувалася в запитанні тата.

- В неї проблеми з серцем. Потрібна операція, - промовляю цю інформацію, а перед очима зсутулена Лія, яка безперестану ридає. Обличчя Галини Василівни, яка була далеко не похилою жінкою, однорічка моєї матері, але здавалося, що вона старіє прямо на моїх очах. Як під очима виникають величезні синяки, стають виразнішими зморшки... І все це через страх втратити внучку.

- В мене є знайомий лікар, - тато тут же вмикається. Як і у випадку з мамою, коли вона ледве не втратила свідомість і не беркицьнулася на підлогу, він в носі не длубається, а ґрунтовно підходить до розв'язання проблеми. - Він не робить операції на серці, але я можу його попросити, щоб він порадив когось, хто цим займається. Можливо, буде якийсь гарний варіант та...

- Таточко, дякую, я дуже тобі вдячна, але лікар, котрий може зробити таку важку операцію, вже є, - хоч в цьому плані добре, хоч якісь плюси в цій критичній ситуації з Софійкою. Хоч якийсь промінчик сонечка в безпросвітній темноті.

- А що ж тоді? Чим ми ще можемо допомогти дитинці? - Неспроста мама питає, неспроста, вони з батьком справді докладуть всіх зусиль, щоб допомогти. Я їх чудово знаю, знаю які вони в мене неймовірні, тому саме до них в першу чергу прийшла за порадою і надією, що не відмовлять в моєму проханні.

- Ви б могли позичити мені грошей? - Саме в кошти впиралося життя Софійки. Саме від цих купюр залежало буде жити це малесеньке сонечко, чи покине цей світ. Назавжди.

- Ні. На жаль, ми не можемо позичити тобі грошей, Кіро.

Тепер вже мені вартує накапати з десяток капель цього заспокійливого, адже в мене були величезні сподівання на батьків, а наразі ці сподівання розбилися об айсберг. Пробивши мою броню й затоплюючи все моє єство суцільним негативом...