Розділ 10

Ще якусь годину тому я була готова нареченого сестри прибити за ті його провокаційні питання, котрі він ставив, прекрасно знаючи, якою буде моя реакція, а вже зараз була б не проти його підтримки, оскільки тут ще подруга не змогла впоратися до кінця з емоціями, як додається ще одна людина в критичному стані в плані емоційного стану.

- Галина Василівна...

- Мамо, що сталося? Ти чому плачеш? - Я було кинулася до матері Лії, щоб дізнатися, чому вона настільки побита горем, якось спробувати і її втихомирити, але моя подруга випереджає мене з питанням і охоплює обличчя рідної руками. Змушує ту поглянути на доньку. Схоже в цій ситуації спрацювало - клин клином вибивають, оскільки дівчина взяла себе в руки й тепер переймається за стан своєї мами. Для мене хоч якесь полегшення. З двома морально прибитими до підлоги людьми я навряд чи б впоралася. Це куди вище моїх спроможностей, я ж не практикуючий психолог.

- Софійка...

Очевидно, що ми всі тут знаходимося через проблеми маленької. Зрозуміло, що такий кепський стан справ у Галини Василівни пов'язаний з її внучкою, а Лії відповідно з її донькою. Та невже все настільки погано, що не реально нічого зробити? Невже... Невже...

- Що з нею? - Знову подруга випереджає мене, хоча б здавалося наразі я маю бути швидша на підйом та більш раціонально мислити. Та варто відзначити Лію, дівчина ніби як той фенікс відродилася з попелу і тепер готова летіти будь-куди, лише б врятувати своє маленьке чудо.

- В неї була істерика..., - не передати словами, як наразі стискається моє серденько за цю чудову родину. Я вже чорт знає скільки часу знаю Лію, дуже довго знаю Галину Василівну й усвідомлюю, наскільки вони чудові люди, котрі завжди готові прийняти в себе вдома, допомогти всім, чим зможуть та і взагалі окутати теплом та любов'ю. А сьогодні певно найгірший день в житті кожного з них, оскільки кожен член їхньої родини сьогодні переживає дуже і дуже погані миттєвості свого життя. Впевнена, ці миттєвості довжиною в роки, оскільки біль за свого рідного це найбільший біль, який тільки існує в цьому світі. А якщо це ще й стосується маленької дитини...

- А де вона? - Лія різко підривається, готова мчати будь-куди, в будь-яку сторону, лише б якось полегшити страждання Софійки. Наразі це вже не фенікс, ні, це шуліка, яка виклює око кожному, хто хоча б спробує образити її дитя.

- Ліє, доню, стій, - жіночка бачить яка наразі згвинчена її донька, тож притримує ту за руку, не даючи помчати куди тільки очі дивляться. А очі подруги таке враження наразі дивляться на всі чотири сторони, вишукуючи того, хто допоможе дівчинці. Навіть Господь Бог на прикметі, якщо він зможе якось врятувати дитя. - Їй лікарі зробили заспокійливий укол, малеча спить. Давай не будемо її будити, не будемо Софійку термосити...

- До лікаря все одно потрібно зайти. Дізнатися, що потрібно та скільки. Яка операція треба..., - на слові "операція" я бачу, як тремтять губи подруги, вона ось-ось знову розплачеться, але в останню мить стримується та допомагає підвестися матері.

- Я з вами, - тут же підриваюся слідом за ними.

- Кіро, сонечко, я тобі дуже дякую, що ти приїхала й морально нас з Лією підтримуєш, але посидь поки що тут, гаразд? - Галина Василівна дещо вгамовує мій запал, - навряд чи лікар дозволить зайти на прийом не рідним дівчинки, та і не варто тобі всього чути. Тільки без образ, добре?

- Ви впевнені? - Вердикт жіночки я почула, тож переводжу погляд на подругу, щоб впевнитися, що вона такої ж думки як і її мати. Що вони впораються і без мене.

- Так, справді, краще зачекай нас в коридорі, - киває дівчина й кидається до мене в обійми, при цьому додає на вухо, - дуже тобі дякую. І вибач, що зіпсувала твій день народження...

- Навіть не думай про це, зрозуміла? - Злегка відштовхую Лію від себе, щоб вона бачила мій погляд. Щоб не здумала втокмачувати у свою голову чорт знає що й роздувати з мого зіпсованого свята проблему світового масштабу. - Головне, щоб з малою все було добре.

- Будемо молити вищі сили й дуже сильно на це сподіватися, - промовляє Галина Василівна, підхоплює доньку за руку і вони як два привиди прямують в бік кабінету лікаря. Як дві тіні, над якими схилився каптур з косою... І готовий тією косою наробити біди...

Вони хочуть отримати вердикт лікаря разом. Як одна цільна родина, тож моя присутність там справді буде зайвою. Як не крути, але я все ж таки для них чужа людина, саме тому вони запевнили, що не варто йти разом з ними. Я все розумію, і все це сприймаю.

Але сприймати наступне доволі тяжкувато... Лія стукає у дверцята до кабінету лікаря, скоріш за все, питає дозволу зайти, але ескулап не відразу їх впускає на прийом, ще якусь хвилини подруга з матір'ю стоять під дверима, очікуючи своєї черги. І їхня черга настає доволі таки швидко, оскільки невдовзі з кабінету виходить дівчина. Дуже знайома для мене дівчина.

А що вона тут забула?