Розділ 8

- Лія, ти чуєш мене? - Подруга ніяким чином не відреагувала на мою появу в кімнаті, ніби вона й надалі знаходилися тут наодинці й побивалася. Через що? Саме це я і намагалася вивідати, підійшовши до дівчини та опустившись перед нею на коліна. Схоже вона не могла підійняти голову догори, вантаж якогось величезного горя давив їй на плечі, що Лія не мала змоги боротися з ним, тож скоцюрбилася перед ним, як старенька бабуся. Не в змозі розпрямити спину. - Ліє, подивися на мене!

Можливо, дівчина через схлипи не почула мого приходу, саме тому я вхопилася в її руку і тут же сторопіла - рука подруги була настільки холодна, ніби я наразі тримала не живу, молоду людину за руку, а труп за кінцівку, котрий пролежав в морзі вже пару годин. Від цього усвідомлення пронизливий холод ринувся по всьому тілу, змусивши й мене знітитися.

- Ліє, ПОДИВИСЯ НА МЕНЕ! - Та я не мала права розклеїтися, як то вже сталося з дівчиною. Я не могла впасти в паніку, як то вже Лія вчинила. Я тут не просто так, не заради декорації, а маю спробувати витягнути подругу з халепи. Я примчала сюди заради того, щоб їй допомогти, тому цим і маю зайнятися. Саме тому я голосніше потрібного викрикнула, саме тому це не було проханням, це було наказом.

- Кіро...? - І це спрацювало. Дівчина повільно підійняла голову, пару секунд вдивлялася просто в моє обличчя, ніби не могла повірити, що це саме я знаходжуся біля неї, а після ще й запитала, чи це точно я, певно досі не довіряючи власним очам.

- Так, це я, - я вперше бачила подругу такою втрачено. Вперше за довгий час нашої дружби я спостерігала за тим, як Лія шалено перелякане, тому ледь вимовила наступне, підозрюючи з чим пов'язаний такий катастрофічний стан дівчини, - де Софійка?

- В лікарні..., - цівочка рідини покотилася з ока подруги й повільно, але впевнено торувала собі шлях до її підборіддя, звідки невдовзі мала зістрибнути на підлогу. Схоже рідина всередині дівчини добігала кінця, а от розпачу не було ні кінця ні краю.

- В лікарні? Чому вона там? І... чому ти тут? - Останнє питання мене найбільше цікавило, оскільки я не могла зрозуміти, чому Лія не поряд зі своєю донькою. Не поруч зі своїм щастячком. Коли щастячку дуже не щасливо. Якщо Софійка в лікарні...

- Я приїхала за деякими речами для неї..., - і подруга кивнула в сторону розгардіяшу, який ледве не першим вказав мені на те, що трапилося щось надзвичайно погане. Що в цій чудовій, хоч і не повній родині трапилося горе.

- Що з Софійкою? - Я не хотіла дізнаватися, взагалі не хотіла чути дану інформацію, бо зрозуміло, що нічого хорошого... Але мені потрібно було знати, настільки ситуація критична. Чи справді все настільки погано, чи, можливо, у Лії загострився материнський інстинкт і вона більш-менш легку хворобу доньки перетворила в катастрофу світового масштабу. Таке іноді теж трапляється. Я ще не мала своєї власної дитини, але думаю можна так сильно перейматися за малечу, що вже нічому радіти не будеш.

- Їй поставили діагноз..., - домовити подруга не змогла, схоже спазм схопив її за горло та почав його стискати, дуже сильно стискати, як і вона мою руку. Начебто дівчина висіла на краю прірви, а я єдина, хто могла її врятувати. Тому Лія мертвою хваткою схопилася за мене й одними лише очима просила врятувати. Не її, а її маленьку доньку...

- Який діагноз? Ліє, скажи, який діагноз, - я врятую. Зроблю все від себе залежне, щоб врятувати подругу і її сонечко. Ось тільки для початку варто дізнатися від чого рятувати. Настільки підступна прірва, в яку котиться життя Софійки, а з ним і життя її мами.

- Порок серця...

"Порок серця"... Ці два слова крутилися в моїй голові, поки я вгамовувала подругу, яка видавши цей діагноз, зайшлася в новому нападі істерики. Ці два слова відбійними молотками колотили мою свідомість, поки я збирала речі Софійки. Спершу я намагалася залучити до цього процесу і Лію, все ж таки матері куди краще знати, що потрібно для її власної дитини, але варто було дівчині взяти першу ліпшу річ Софійки, як вона заново заливалася сльозами, притискаючи цю річ до серця. Тому я ледве не всі речі маленької згребла в оберемок, запхнула все це в пакет, підхопила подругу під руку й вирушила з нею на двір. Вже там вирішивши викликати таксі. Якраз, можливо, свіже повітря дещо допоможе дівчині заспокоїтися, поки машина буде їхати на нашу адресу.

- Кіро, - та хто ще там такий? Я ледве все тягну на собі, а тут ще й доводиться голову догори задирати, бо хтось забажав моєї уваги, як тільки ми з подругою винирнули з гуртожитку назовні, - давай сюди пакет.

Не встигаю я навіть зорієнтуватися, нічого відповісти на цю заяву, як відчуваю, що з руки зникає одна ноша, а інша ніби відмирає від цього чоловічого голосу. Який належить... Ніколасу. Котрий вже закинув пакет в багажник свого автомобіля і направляється в нашу з Лією сторону. Переводжу погляд на пасажирське сидіння, де по моєму розумінню маю побачити незадоволене обличчя Альбіни й... нікого немає. Тут тільки наречений сестри...