Розділ 10

На щастя, у квартирі Тимура є кілька кімнат. Минулого разу я спала у його кімнаті. Хоча якщо пригадати ту ніч, то можна сказати, що ми практично не спали. Здається, наче це було так давно… а насправді зовсім мало часу минуло. 

Баграєв показує мені мої апартаменти, а сам зникає десь у стінах власної квартири. Приїхавши сюди, ми більше не розмовляємо. Здається, він вирішив не витрачати на мене час. 

Вирішую трохи відпочити та лягаю на зручне ліжко. Потрібно попросити Захара привезти мої речі, а то щось не хочеться ходити в одному й тому ж. А ще – конспекти, щоб я могла підготуватися до іспиту. 

Не втримавшись, набираю його номер, хоча й розумію, що він розізлиться. Все-таки Захар не наймався няньчитися зі мною, але я маю спробувати попросити у нього про допомогу. 

– Слухаю вас! – відповідає стримано.

– Захаре, пробачте, що турбую. Чи не могли б ви відправити когось у мою квартиру за речами? Я попрошу подругу все зібрати, – швидко випалюю. 

– Звісно, – відповідає спокійно. 

Швидко диктую адресу, хоча розумію, що цей чоловік однозначно її знає. Після цього телефоную Діні та прошу зібрати все необхідне в сумку. 

Щаслива, що скоро отримаю свої речі, вирішую випити чаю і пошукати щось смачненьке у холодильнику. Хочеться вірити, що Тимур поїхав або працює десь у своєму кабінеті. Навіть не сумніваюся, що він у нього є. 

На кухні порожньо, тому набираюсь сміливості та вмикаю чайник. Навіть холодильник встигаю оглянути й з подивом відмічаю, що продуктами він забитий під зав'язку. 

Відрізаю шматок пирога, який тут також є, і тільки-но сідаю за стіл, як на порозі з'являється Тимур. Здається, він зовсім забув, що тепер живе не один. А може, і не забув… 

На ньому лише рушник, який, на щастя, прикриває всі важливі місця. Зате його торс повністю оголений, і краплини води стікають по ньому донизу. 

– Ви не можете одягнутися? – бурчу та опускаю погляд до пирога, який вже не здається мені таким апетитним, яким був ще хвилину тому. Перед очима все одно практично голий Баграєв, а ще так невчасно приходять спогади про спільну ніч. 

– Я вдома, Аріано, – чоловік підходить до кавомашини та вмикає її. Тепер я можу розглядати його широку спину і радіти, що чоловік мене не бачить. 

Подих перехоплює від його близькості, а внизу живота з'являється знайоме тягуче відчуття. Не можу брехати собі – він подобається мені шалено, але я не ідіотка і розумію, що між нами нічого не може бути. 

– Я попросила Захара привезти мої речі, – кажу це, щоб якось розрядити цю напружену атмосферу. 

– Бачу, ви з ним знайшли спільну мову, – Тимур повертається до мене обличчям, і доводиться сильно постаратися, щоб витримати його погляд. 

– Він просто виконує свою роботу. Хіба не так? – питаю прямо. 

– Так, – коротка відповідь Баграєва. Він бере в руки чашку, робить ковток і знову повертається до мене обличчям. – Перед нашим відльотом в Іспанію тобі доведеться поїхати у магазин і купити все необхідне. Тепер ти моя дівчина і повинна відповідати моєму статусу. 

– У мене немає грошей на дорогі речі, – кажу прямо. – А брати їх у вас я не хочу. 

– Давай домовимось, – несподівано Тимур наближається і кладе руки на стіл по обидва боки від мене. Його обличчя навпроти мого. Занадто близько. – Ти не будеш показувати мені, що мої гроші тебе не цікавлять. Я не вірю у це. Тому просто прийми те, що я даю, і радій, що змогла прив'язатись до мене цією дитиною. 

Ого! А це образливо і дуже неприємно. Здається, у Баграєва проблеми з довірою. З одного боку, я можу його зрозуміти, адже Тимур перестраховується. Не дарма ж мільйонером став. Та з іншого, я зовсім його не розумію. Він же просто міг дати мені грошей і відпустити, а не тримати біля себе та ображати. 

Баграєв ще кілька секунд прискіпливо мене розглядає, а тоді вирівнюється та повертається до стільниці. Робить ще ковток кави, і саме в цей момент на порозі кухні з'являється Захар з сумкою у руках. 

Він розглядає свого боса незрозумілим мені поглядом, а тоді переводить його на мене. 

– Ваші речі, Аріано, – ставить сумку на підлогу. – Завтра зранку я заберу вас і відвезу в університет. 

– Дякую! – кажу щиро і підводжуся на ноги. Захар йде, а мені кортить довести Тимуру, що його гроші мене не цікавлять. 

Знаходжу серед одягу та конспектів коробку і дістаю її. Кладу на стіл і відкриваю. Прикраси на місці, і це дуже добре. 

– Я не торкалася вашого подарунка, Тимуре, – кажу твердо. – Заховала в шафу і пообіцяла собі повернути його вам, тільки-но з'явиться така можливість. Ось, забирайте! 

Підсовую коробку до нього, а сама швидко залишаю кухню. Злість і образа роз'їдає зсередини. Замикаюся у кімнаті та дістаю з сумки конспекти. Як добре, що я не послухала Діну і не продала ці прикраси. 

Коли я розповіла їй, що вони у мене, Діна заявила, що треба здати їх у ломбард. Я ж відмовилася, тому що не змогла прийняти цей подарунок. Заховала в шафу до кращих часів і тепер таки повернула власнику. 

Можливо, я й ідіотка, але сумління у мене чисте, і це головне!