Розділ 9

– Відпустіть, – відчайдушно видихаю йому в губи. Подих спирає і ноги практично не тримають. Здається, боротися з цим чоловіком немає сенсу. Щойно я змогла зловити ту останню нитку здорового глузду, але чи буде так наступного разу?

Тимур відривається від мене і розглядає прискіпливо. Він все ще надто близько, а я стою перед ним, наче оголена. 

Надто сильний він і надто слабка я…

Баграєв відпускає мене і робить крок назад. Він не здається задоволеним, а я не поспішаю запитувати, що це таке було. Я ж відповіла на цей поцілунок, отже, хотіла його. 

– Мені треба їхати. Не нароби дурниць, – кидає холодно і швидко залишає вітальню. Я ж продовжую стояти і міцно стискаю руки в кулаки. Не розумію власних відчуттів. І чоловіка цього не розумію. Надто багато запитань у моїй голові зараз і жодної відповіді. 

Спати у цьому величезному домі, знаючи, що поряд немає Баграєва, доволі спокійно. Прокинувшись наступного ранку, приймаю душ, і доводиться знову натягувати той же одяг, тому що іншого у мене немає. 

Снідаю в гордій самотності і поглядаю у вікно, за яким час від часу видно охоронців. У мене таке враження складається, що Баграєв запроторив мене сюди для того, щоб не заважала. Та якщо він триматиме мене тут всі вісім місяців, я почну зі стінами розмовляти. 

Коли після сніданку у домі з'являється Захар, я щиро радію. Ну хоча б якась компанія. 

– Доброго ранку, Аріано! У мене хороші новини, – говорить чоловік і ставить на підлогу пакет. – Тут новий одяг. Все інше чекатиме на вас у квартирі Тимура Марковича. 

– У квартирі? – перепитую. 

– Так, у мене наказ відвезти вас в університет, а тоді до нього у квартиру. 

Ого! Це що виходить? Тимур дозволив мені завершити навчання? З чого це така доброта? Ще й забирає з цього похмурого маєтку у квартиру в центрі. 

Просити мене двічі не треба. Вже через двадцять хвилин ми покидаємо стіни цього будинку і сідаємо у знайомий автомобіль. Встигаємо тільки на дорогу виїхати, коли мій телефон оживає. Бачу, що це Баграєв, і боюсь відповісти. А що, коли він передумав? 

Розумію, що ігнорувати його дзвінки – не варіант, тому відповідаю з надією не почути нічого поганого. 

– Слухаю! 

– Я вирішив дати тобі можливість завершити навчання, – говорить стримано і по ділу. – Також на цей період ти житимеш у моїй квартирі. 

– Дякую, – кажу абсолютно щиро.

– Не варто. Я не фонд добрих справ, дівчинко, – сухо додає Баграєв.

– Тоді чому ви це робите? – цікавлюся, знову набравшись сміливості. 

– Тому що перевірив твої дані і дізнався, що ти у нас відмінниця. Не хочу перекреслювати всі твої здобутки в кінці року, – пояснює Тимур. – Тільки пам'ятай, що триватиме все це рівно до того моменту, як тобі або дитині буде загрожувати небезпека. Або ж хтось дізнається, чия ти дівчина. 

– Я розумію, – кажу, перевівши подих. – Але все ж таки дякую вам. 

Тимур нічого не відповідає, а я і не чекаю від нього слів. Те, що він дозволив завершити навчання – дуже тішить. Я дійсно старанно вчилася, щоб отримувати стипендію, і зовсім не хочеться перекреслювати все це в останній момент. 

Автомобіль зупиняється на стоянці біля університету, і Захар першим виходить на вулицю. Відчиняє для мене двері і знову подає руку. Цього разу я її приймаю, тому що настрій різко підстрибнув вгору. 

– Я чекатиму тут. Мій номер є у вашому списку контактів. Якщо щось буде потрібно – одразу телефонуйте, – дає настанови чоловік.

– Звісно. Дякую, – від щастя мало не обіймаю чоловіка, але вчасно себе стримую. Біжу до входу, оминаючи інших студентів, і мало зважаю на те, якими поглядами вони мене проводжають. 

Сьогодні у моєї групи немає пар, лише підготовка до іспиту. Спочатку зустрічаюсь з куратором, щоб пояснити ситуацію, і прошу дати мені розклад всіх заліків та іспитів. На щастя, практично всі предмети у мене автоматом, залишилося тільки два іспити. 

В аудиторії зустрічаю старосту групи і ще кількох одногрупників, які, як і я, пропустили практично тиждень навчання. 

Практично година йде на те, щоб переглянути пройдений матеріал. На щастя, все не так страшно, як я думала, тому, підготувавшись, чекаю на завтрашній іспит. 

Коли прямую коридором до виходу, назустріч мені йде Олег зі своїми друзями. Коли бачить мене, перестає усміхатися і зупиняється. Його друзі проходять повз мене і розглядають глузливо, а от Олег – сама серйозність. 

– Тебе виписали? – питає, зупинившись навпроти.

– Так, – стримано відповідаю. Говорити з цим хлопцем немає жодного бажання. Мені здавалося, що ми все вже обговорили. 

– Отже, все добре? Ми можемо… 

– Ми не можемо, Олеже, – перебиваю його. – Досить уже. Я не бігаю за тобою, і ти цього не роби. 

– У тебе хтось є? Хлопці казали, що ти приїхала на дорогій тачці, – хлопець хмуриться, а мені зовсім не подобається його допит. 

– Тебе це не стосується, – кажу твердо і, залишивши його, прямую до виходу.