Розділ 8

Їдемо мовчки. Мене, наче якусь дійсно важливу особу, охороняє понад п’ять чоловіків. Проводять до автомобіля, і Захар відчиняє для мене двері. Чесно кажучи, я чекала та одночасно боялася побачити у салоні Баграєва. Нам дійсно треба поговорити, але якою буде ця розмова – не знаю. 

Позаду чорного позашляховика, у якому сиджу я, їде ще один. Мене везуть кудись за місто, і хто знає, коли буде можливість повернутися назад. Та чи буде вона взагалі? 

– Куди ми їдемо? – все-таки не можу втриматися і питаю у Захара. Цей чоловік трохи дивний і мовчазний, але цікавість бере гору. 

– Маєток Тимура Марковича розташований за містом. Ще трохи залишилося, – відповідає Захар рівним тоном. 

Переводжу подих й опускаю погляд на свій одяг. Світлі джинси та чорна футболка ідеально мені підійшли. Навіть з розміром кросівок вгадали. Таке враження складається, наче я більше не належу собі. Нічого не залишилося від старої Аріани. Але я не готова просто так здаватися. Якщо доведеться боротися – то буду! До кінця.

Мій запал добряче так тухне, коли автомобіль зупиняється перед високими залізними воротами. Такий же і паркан – під два метри, а то й більше. Ворота розʼїжджаються, і автомобіль опиняється на території маєтку. Голосно ковтаю слину, тому що реально почуваюся полонянкою. Особливо в той момент, коли ворота знову зачиняються, відрізаючи мене від реального світу. 

Захар виходить на вулицю першим і знову відчиняє для мене двері. Навіть руку подає, але я вперто її ігнорую. Не потрібні мені його люб’язності, я хочу додому, до свого звичного життя!

– Ходімо в дім. Поки Тимура Марковича немає, я все вам тут покажу, – Захар першим прямує до величезного будинку на цілих три поверхи. Він чимось нагадує мені палац – холодний і неприступний. 

Почувши, що Баграєва немає, вдається трохи заспокоїтися. Отже, наша розмова відкладається до кращих часів. 

Всередині дім не менш розкішний, як ззовні. Уявлення не маю, навіщо одній людині така величезна будівля. А може, Баграєв живе не один? Я ж зовсім нічого про нього не знаю. 

Захар проводить мене у кімнату на другому поверсі, і тут мені одразу подобається. Є навіть балкон з неймовірним краєвидом на ліс і річку вдалині. Далі спускаємося вниз на кухню та у вітальню. 

– Кабінет Тимура Марковича в кінці коридору. Третій поверх – це повністю його територія. Поки він сам не дозволить, краще туди не йди, – пояснює Захар.

– Не сильно-то й хотілося, – фиркаю. 

Захар ледь помітно усміхається, і це доволі дивно – бачити його таким. Можливо, ми навіть подружимось, якщо я тут залишуся. 

– Кілька разів на тиждень сюди приходить хатня робітниця. Вона готує, прибирає. Вам нічого робити не треба, – продовжує чоловік.

– Чим тоді мені займатися? – дивуюся. – Їсти я і сама можу собі приготувати!

– Не сумніваюся, – хмикає Захар. – Скоро приїде Тимур і всі запитання ви зможете поставити йому. До зустрічі, Аріано. 

– До зустрічі… –  зітхаю. 

Коли гримають двері і я залишаюся у цьому величезному будинку зовсім сама, стає страшно. Якщо Тимур дійсно зібрався тримати мене тут, я ж збожеволію від самотності!

Поки чекаю на його повернення, вирішую перекусити. У холодильнику стільки всього, що очі розбігаються. Беру тільки бутерброди, які вже повністю готові, і повільно жую, поглядаючи у вікно. Час від часу помічаю на території охоронців. Отже, мене таки охороняють. Не зрозуміло тільки: від кого?

Коли двері знову гримають, шматок бутерброда стає мені поперек горла. Швидко ховаю все назад у холодильник, наче грабіжниця, а коли Баграєв з'являється на порозі, вже смирно сиджу у кріслі. 

– Як тобі мій дім? – питає одразу, навіть не привітавшись.

– Схожий на свого господаря, – не можу втриматися від коментаря. 

– Це як? – Тимур повільно наближається, а я встигаю відмітити, що садна практично затягнулися і скоро ніщо не буде нагадувати про ту аварію. Чоловік сідає у крісло навпроти мене, і тепер між нами тільки стіл. 

Здається, я зовсім забула, яким темним і страшним може бути погляд цього чоловіка. А ще я забула, що ми з ним зовсім не друзі. Так, практично не знайомі люди… 

– Величезний зверху і порожній всередині, – випалюю. 

Брови Тимура піднімаються. Здається, мені таки вдалося його здивувати. 

– Зате повністю у твоєму розпорядженні, – говорить чоловік начебто спокійно. А я от не розумію: він про дім зараз, чи про себе? 

– Я хочу жити в місті зі своєю подругою, – вирішую йти напряму. Можливо, і сам Тимур не готовий няньчитися зі мною. 

– Сумніваюся, що це можливо, – холодно відповідає. – У пресу просочилася інформація про тебе, тому тепер ти будеш під цілковитим наглядом. 

– Я не збираюся сидіти тут як полонянка! – сердито випалюю. – У мене своє життя є! Навчання закінчується зовсім скоро, і якщо я не складу усі заліки та іспити – мене просто виженуть. 

– Я це владнаю, – здається, Тимуру байдуже на мої бажання. Він підводиться на ноги і прямує до стільниці. Вмикає кавоварку і, поки чекає на свій напій, втомлено проводить рукою по шиї. – Всі заліки та іспити складеш на відмінно!