Розділ 6

Аріана

– Навіщо ви мене покликали? – питаю тихо. Хочу, щоб мій голос звучав впевнено і не тремтів, але поряд з цим чоловіком це просто нереально. Його темний погляд наче в душу мою дивиться і не дає зробити вдих. 

У ту єдину ніч, що ми були разом, я відчувала до цього чоловіка щось інше. Не боялася його… А зараз стою, наче на допиті, і не маю сил глянути йому в очі. 

– А сама як думаєш? – Баграєв відкидається на спинку масивного шкіряного крісла і продовжує сканувати мене поглядом. 

– Я не знаю, – знову шепочу. Є надія, що він таки не в курсі моєї вагітності. Зараз, як ніколи раніше, я не хочу, щоб він про неї дізнався. Не потрібна цьому чоловіку дитина від таких, як я. Сумніваюся, що він взагалі хоче дітей чи сім'ю. 

– А якщо подумати? – Баграєв повільно підводиться на ноги, наче хижак, що збирається напасти на свою жертву. Обходить стіл і наближається до мене. Стає навпроти й наче намагається задушити своєю силою та впевненістю. 

– Ви хочете, щоб я повернула вам коштовності? – випалюю з надією. Ну може ж бути таке, що він захотів їх назад. 

– Сумніваюся, що вони досі в тебе, – криво усміхається. – Напевно, здала в першому ж ломбарді за копійки. 

А це неприємно. І ще раз доводить, що цей чоловік зовсім мене не знає.

– Ні, я… – лише рота відкриваю, але несподівано Тимур мене перебиває і говорить те, що змушує практично прирости до підлоги. 

– Вчора до мене навідалася твоя подружка і повідомила “чудову” новину. 

– Що? – здіймаю на нього погляд і якось машинально накриваю живіт руками. Цей жест не приховується від Баграєва, і він одразу хмуриться. 

– Послухай мене, дівчинко. Ця дитина не входить у мої плани. Я готовий заплатити хорошу суму, а ти, своєю чергою, зробиш усе, щоб її не було.

Тимур говорить це так холодно, наче про щось неживе. Як так можна взагалі? Це ж і його дитина також!

– Я не збираюся вбивати її! – випалюю сердито і роблю крок назад. – А ви… просто мерзотник, якщо готові  зробити це. Ще й гроші мені пропонуєте. Та подавіться ними! 

Розумію, що це перебір і чоловік навпроти мене не буде терпіти подібного ставлення. Не встигаю і кроку зробити, як він хапає мене за руку і розвертає до себе. Тепер його обличчя навпроти мого і немає в очах цього чоловіка ні краплини тепла. 

– Вирішила в ігри зі мною пограти, дівчинко? – шипить мені в обличчя. – Я два рази пропонувати не буду. Ти позбудешся цієї дитини! І зробиш це просто сьогодні. 

– Ні! – і хоча мій голос тремтить, я не готова здаватися. 

Поки була в лікарні, ще сама сумнівалася, чи варто її залишати. Але тепер, дивлячись в очі цього чоловіка, розумію, що варто. Я ж не пробачу собі потім, якщо зашкоджу власній дитині. Вона ж не винна у тому, що в неї такі батьки. Саме тому хоча б я маю бути хорошою. 

Усмішка Баграєва схожа на вищир. Здається, ще мить – і він скрутить мені шию голими руками. Не чекав, що я дам відсіч? Однозначно ні! 

– Проблемне дівчисько! – видихає мені в обличчя, а тоді просто тягне мене за собою до виходу з кабінету. Помічниця цього мерзотника налякано слідкує за тим, як я намагаюся вирватися, але для бугая Баграєва мої спроби не більше, як надокучлива муха поряд. 

– Допоможіть! – кричу до гарної білявки з бейджиком “Вероніка”, але вона не поспішає це робити. Тимур тим часом затягує мене в ліфт, і, коли двері зачиняються, я завмираю. – Куди ми їдемо? 

– Я сам вирішу проблему, якщо ти не хочеш, – заявляє холодно, міцно тримаючи мене вище ліктя. Скоро там з'являться синці, але хіба це найбільша моя проблема? 

– Ви чудовисько! – випалюю, дивлячись йому в очі. Страху більше немає. Якщо цей мерзотник зробить щось з дитиною, я сама його вб'ю потім. 

– Добре, що ти це зрозуміла, – хмикає і знову витягує мене з ліфта. На стоянці, крім нас і охоронців Баграєва, більше нікого немає. Розумію, що ніхто мені не допоможе, і сльози на очах виступають. 

Мене знову запихають у машину, і Тимур сідає поряд. Мою руку відпускає лише тоді, коли чується клацання замків. Для мене цей звук звучить як кінець… Звідси не втекти й скоро я втрачу свою дитину назавжди. 

Тимур не звертає на мене уваги. Поки автомобіль мчить дорогою, чоловік дістає телефон і пише комусь повідомлення. Я продовжую сидіти, наче вкопана, поряд з ним і дуже хочу, щоб сталося диво. Я маю втекти, чого б це мені не коштувало! Хоч на край світу, щоб Баграєв мене не знайшов. 

– Відпустіть мене! – шукаю будь-яку можливість врятуватися. – Мені не потрібні ваші гроші. Лише дайте цій дитині можливість жити. 

– Дівчинко, ти ж сама ще дитина, – Тимур нахиляється до мене – і відстань між нами знову стає мінімальною. – Навіщо тобі це? Хочеш проміняти щасливе життя на дитячі крики та підгузки?

Здається, Баграєв щось сплутав. Хіба не бачить, що моє життя зовсім не щасливе? Але справа навіть не в цьому. Я не вбивця – і це головне!

– Краще так, ніж вбити власну дитину! – випалюю йому в обличчя. 

Тимур мовчить і розглядає мене прискіпливо. Можливо, мені здається, але в його погляді наче змінюється щось. У глибині темних очей з'являється клаптик тепла. Дуже маленький. Якби я не сиділа так близько, то, напевно, і не помітила б його.