Розділ 5

– Хочу знати, що з тобою відбувається, – Олег говорить це так впевнено, наче між нами щось є. 

– А тобі це навіщо? – відчуваю, як починаю злитися. – Ти мені хто?

– Я хочу, щоб ти знову стала моєю дівчиною, – випалює так впевнено, що я навіть гублюся. 

– Здурів? Ти реально думаєш, що я буду з тобою? Після всього, що ти про мене наговорив? – випалюю.

– Пробач. Я зробив це тому, що ти мене кинула. У мене також гордість є, мала, – заявляє Олег і кладе квіти на тумбу. – Я знаю, що ти ображена. Але я готовий усе виправити. Дай нам ще один шанс. 

– Пішов ти! – випалюю, не соромлячись своїх сусідок по палаті. Білявка тільки рота роззявила та очима кліпає, а старша жінка доволі невміло вдає, що її ну дуже цікавить краєвид за вікном. – Я це серйозно кажу, Олеже! Завтра мене випишуть, тому тобі не варто перейматися. Дуже сподіваюся, що ти більше не будеш мене діставати. 

– Завтра? Це добре, – киває не зрозуміло чому. – Поговоримо, коли вдома будеш. Без зайвих вух. 

Хлопець кидає злий погляд на білявку і швидко залишає палату. Лише коли за ним зачиняються двері, видихаю з полегшенням. 

– Який гарний букет, – білявка підводиться на ноги та бере в руки квіти. – Треба у вазу їх поставити. 

– Краще викинь або собі забери, – бурчу і знову лягаю та накриваюся ковдрою мало не з головою. 

– Заберу! – заявляє дівчина, пригортаючи до себе квіти. – Мені ще ніхто такої краси не дарував. 

Прикривши очі, намагаюся уявити, що все це тільки сон. От прокинуся – і не буде цих лікарняних стін. І жодної вагітності не буде. Я не хочу, щоб щось поєднувало мене з таким чоловіком, як Баграєв. Не хочу, але… Рукою торкаюся поки що плоского живота – і хочеться плакати. 

Прокидаюся тільки наступного ранку. Набираю Діну, щоб запитати, чи забере вона мене, але телефон подруги вимкнений. Розумію, що вона може спати після роботи, тому вирішую викликати таксі та не трястися в автобусі. 

Забираю виписку і цілу купу настанов від лікарки. Залишаю лікарню і вдихаю свіже травневе повітря. Можна і прогулятися, але звідси до мого дому доволі далеко. Тільки-но дістаю телефон, щоб набрати номер таксі, як несподівано поряд зі мною гальмують одразу два чорні позашляховики. Серце в п’ятки опускається, коли розумію, кому вони належать. 

Передні двері одного з автомобілів відчиняються, і на вулицю виходить знайомий мені бугай. Роблю крок назад, але, напоровшись на його похмурий погляд, зупиняюся. 

– Що вам треба? – питаю налякано. Розумію, що Баграєв не міг дізнатися про мій стан, тому, швидше за все, поява тут цих людей пов'язана з чимось іншим. 

– Тимур Маркович хоче вас бачити, – стримано заявляє бугай. – Сідайте в автомобіль, Аріано. Ми не хочемо вам зашкодити. 

Я, звісно, можу спробувати втекти, але сумніваюся, що це якось мені допоможе. Ці люди без проблем дізналися, де я живу, і прийдуть туди будь-якої миті. 

Стиснувши руки в кулаки, прямую до автомобіля і чоловік знову відчиняє для мене двері. Сідаю всередину і розумію, що Баграєва тут немає. Виходить, мене везуть до нього. Але для чого? Невже він передумав і хоче свої коштовності назад? А може… він хоче мене?

Тимур

Ненавиджу, коли все йде не за планом. Проблеми сиплються на голову одна за одною, і тільки встигаю розгребти одне лайно, як вилазить інше. Мої конкуренти наче оскаженіли – реально думають, що мене можна збити з ніг. Ну-ну, нехай спробують. 

Я розвивав свою імперію роками й нікому не дозволю забрати хоча б клаптик того, що належить мені. Баграєв – це не просто прізвище. Мене поважають та бояться. А ті, хто вирішили перейти мені дорогу, зовсім скоро пошкодують про це. 

Знявши з шиї кляту краватку, наливаю у склянку віскі та роблю кілька ковтків.  Останні два тижні були просто божевільними. Найближчим часом треба полетіти кудись відпочити. Бажано на безлюдний острів, де немає зв'язку та інтернету. 

– Тимуре Марковичу, можна? – моя помічниця невпевнено переступає поріг.

– Що таке, Вероніко? – ця дівчина працює у мене вже пів року. Вона протрималася найдовше за всіх своїх попередниць. 

– Телефонувала ваша матір, – продовжує. – Просила нагадати про заручини вашого брата. 

– Дякую, – хмикаю, і дівчину як вітром здуває. 

Цікаво, чого це мама особисто мені не телефонує? Напевно, боїться отримати мою різку негативну відповідь. Я не планую їхати на заручини Аміра, як і бачитися з родиною. Ненавиджу ці соплі, і сім'ю свою також. 

– Тимуре Марковичу, – Вероніка знову відчиняє двері й цього разу здається ще більш розгубленою. 

– Що сталося? – питаю.

– Телефонували з пункту охорони. На першому поверсі якась дівчина намагається до вас потрапити. Каже, що це важливо. 

– Та невже? – спочатку навіть гублюся від такої новини, а тоді стає цікаво. – Скажи, нехай пропустять її. 

Вероніка киває головою і знову зникає за дверима. Я ж вкотре наповнюю склянку і цього разу п'ю маленькими ковтками. Зупиняюся біля панорамного вікна, з якого видно все місто, і бажання полетіти на безлюдний острів стає ще більшим.