Розділ 4

Минув місяць

Сьогодні чудовий весняний день. Травень повністю вступив у свої права, і нарешті можна знімати куртки та чоботи й одягати зручний одяг, який не сковує рухів. 

Після навчання я змушена бігти в кафе, де працюю останні два тижні. Добре, що знаходиться воно за п’ять хвилин від універу. Чудово вдається поєднувати навчання і роботу. А якщо врахувати, що навчатись мені ще від сили два тижні, то можна буде виходити на повний день. 

Єдине, що трохи пригнічує – це насмішки Олега та його дружків. Цей ідіот таки пустив чутки, що ми переспали, а потім він мене кинув. Спочатку з'явилося бажання з'їздити йому по обличчю, а потім я зрозуміла, що він цього тільки й чекає. Довелося стримуватися і вдавати, що це жодним чином мене не зачіпає. 

– Привіт усім! – кричу, забігаючи в кафе, й одразу прямую в роздягальню. Змінюю джинси та кофту на шорти та блузку, а зверху накидаю довгий фартух. Волосся збираю у хвіст і повертаюся у зал. 

Сьогодні п'ятниця, тому охочих попити кави чи з'їсти чогось смачненького доволі багато. А ще тут Олег зі своєю новою подружкою і його тупоголові друзі. Цю компанію чутно на все приміщення, але ніхто не наважується підійти та зробити їм зауваження. 

Намагаюся працювати так, щоб не звертати на них уваги, але коли Олег сам мене кличе, розумію, що робить він це навмисне. 

– Щось не так? – питаю стримано. 

– Моя кава холодна. Зроби іншу, – заявляє цей ідіот. 

Мовчки забираю чашку, але несподівано Олег штовхає мене і чашка падає на підлогу та розбивається. Його дружки починають реготати, а я присідаю, щоб зібрати уламки. Ну що ж, здається, платити за неї доведеться мені…

– Пробач, мала. Я ненавмисне, – заявляє Олег і намагається приховати сміх. 

Не збираюся йому відповідати. Закінчивши прибирати розбиті уламки, підводжуся на ноги, але, напевно, роблю це надто різко, тому що перед очима все пливе. Таця з уламками падає на підлогу, а мені доводиться схопитися за стіл, щоб не гепнутися вслід за нею. 

– Ти чого? – Олег більше не усміхається. Навпаки, таким серйозним і трохи зляканим я його ще не бачила. 

– Все нормально, – щось зовсім мені не хочеться втрачати свідомість поруч з ним. Відриваюся від столу, щоб знову присісти, але цього разу все відбувається занадто швидко. 

Я таки падаю і лише в останню мить, перед тим, як відключитися, відчуваю, що хтось мене таки підхопив. Ну дякую хоч на цьому. Можливо, моя голова таки залишилася цілою.

Розплющивши очі, почуваюся вичавленим лимоном. Голова болить, а тіло наче не моє. Озираюся навколо і розумію, що мене привезли у лікарню. У палаті, крім мене, ще одна дівчина і жінка старшого віку. 

– Прокинулася? – питає білявка з сусіднього ліжка. 

– Ага, – обережно сідаю і намагаюся пригладити розкуйовджене волосся. – Як я тут опинилася?

– Швидка привезла, – пояснює дівчина. – До тебе тут хлопець заходив. Гарний такий. Видно, що кохає тебе. Хвилюється. 

– Який хлопець? – перебиваю білявку, тому що нічого не розумію. 

– Блондин, – додає. – Тобі краще знати, хто це. 

І я знаю. Це може бути тільки Олег. Але що йому тут робити? Йому ж краще, що я у лікарню потрапила. 

Коли двері відчиняються і на порозі з'являється захекана Діна, мені миттєво стає соромно. Видно, що подруга добряче злякалася, тому прибігла сюди. 

– Що сталося? Мені сказали, що ти свідомість втратила, – Діна сідає поруч на край ліжка та уважно мене розглядає. – Ти хвора, люба? Щось дуже погане?

– Ти чого? – хмикаю. – Не хвора я. Просто у голові запаморочилося. Сама не знаю, чому це сталося. 

– Дякувати Богу, – видихає Діна. – А то я вже накрутила собі казна-що. А лікар що каже?

– Так я ще з ним не говорила. Тільки прокинулася, – кажу. 

Довго думати над тим, що ж зі мною не так, не доводиться. Двері знову відчиняються, і на порозі з'являється жінка у білому халаті й з текою у руках. 

– Як самопочуття, Аріано? – питає. 

– Нормально наче, – прислухаюся до відчуттів і нічого поганого не відчуваю. 

– Окрім втрати свідомості у вас ще були якісь недомагання? – знову запитує. 

– Та ні. Я нормально почуваюсь, – кажу. 

– То що з нею, лікарко? Просто так ніхто свідомість не втрачає, – втручається Діна. 

– Погоджуюсь з вами, – киває жінка. – Скажіть, Аріано, як давно у вас були критичні дні? 

– А до чого тут це? – дивуюся. – Вони були… 

І тут я завмираю, наче вкопана. А коли ж вони були, чорт забирай?! Понад місяць тому!

– За вашим виразом обличчя можна зробити висновок, що давно, – ледь помітно усміхається лікарка, а от мені зовсім не смішно. – Зараз вам варто пройти огляд, тоді ми точно будемо знати, чи є вагітність. А ще треба зробити тест. 

– Яка вагітність? – знову втручається Діна. – Аріана не може бути вагітною! Правда ж, Арі?

Хочу сказати, що правда, але язик не повертається. Мій єдиний раз був ще до критичних днів з Баграєвим. Я точно пам'ятаю, що він не користувався презервативами, але чомусь тоді це не мало для мене жодного значення. А тепер от який сюрприз…