Глава 3

Ганна Леонідівна, гінекологиня, до якої я ходжу кілька років поспіль, хмуриться, розглядаючи результати аналізу крові. Її реакція напружує. Спочатку вона довго розглядала екран, поки водила датчиком УЗД по моєму животу, тепер ось над папірцем зависла.

— То я вагітна? Це не помилка, чи не гормональний збій? — питаю я.

— Плідне яйце добре видно, та й ХГЛ зашкалює. Ти вагітна, — каже Ганна Леонідівна розгубленим голосом.

— Але ж у мене спіраль.

— Так, але навіть вона повністю не захищає від наслідків, — сухо вимовляє гінекологиня. Піднімає на мене важкий погляд: — Я маю попередити, що у твоєму випадку підвищується ризик ускладнень вагітності.

— А точніше?

— Відшарування плаценти, інфекція навколоплідних вод, передчасні пологи, — перераховує Ганна Леонідівна. — Цей ризик можна зменшити, якщо видалити спіраль.

— Хіба ж можна її залишити? Це якось дивно.

— Це можливо. Однак при її збереженні збільшується ризик викидня в першому триместрі.

Ганна Леонідівна продовжує розповідати, які ще ускладнення можуть виникнути, якщо я вирішу залишити спіраль у собі. Нісенітниця якась! Я досі не знаю, що робити з дитиною, а мені вже про передчасні пологи говорять.

У вухах гуде, серце нервово тріпоче у грудній клітці. Я перебиваю лікарку і питаю, скільки часу я маю на роздуми.

— Чим швидше ти наважишся, тим краще, — на обличчі Ганни Леонідівни з'являється усмішка. Я чемно прощаюся з нею і виходжу надвір.

Прямую до найближчого парку. У голові спалахують гострі, як ніж, і гарячі спогади.

— Ми надто захопилися, — бурмочу я розгублено. Захист підвів.

— Чорт, — Руслан усувається від мене, в його очах з'являється страх.

— Не турбуйся, я регулярно перевіряюсь. І останній чоловік у мене був більше трьох років тому.

— Я теж чистий, — хрипко вимовляє Руслан. — Але це не єдине, що мене турбує.

— Зальоту не буде, у мене спіраль, — зізнаюся я. Ну, а що тут такого? Нехай знає, що я відповідально ставлюся до свого здоров'я.

— Зациклена на безпеці? — жмуриться він.

— Так. Відкрию завісу таємниці — я виховую одинадцятирічного сина, а колишній чоловік мені зовсім не допомагає. Тому друга дитина не входить до моїх планів. Бути матір'ю-одиначкою — дуже енерговитратно. Хоча я шалено люблю свого сина.

— Йому одинадцять? Коли ти його народила? В шістнадцять років? — дивується Руслан.

— У вісімнадцять. Але дякую, що скинув мені кілька років, — сміюся я.

Ми знову цілуємось, забувши про весь світ.

Так, знали б ми тоді, чим обернеться та єдина ніч, сповнена пристрасті і якоїсь чарівної ніжності.

Я сідаю на лавочку і намагаюся зігріти змерзлі руки. Повз мене проходить закохана парочка. Чоловік везе коляску, в якій лежить забавне червонощоке маля, а дівчина дивиться на свого супутника теплим поглядом. І усміхається так, як усміхаються лише щасливі люди.

У грудях щемить. Я б теж хотіла гуляти зі своїм чоловіком та новонародженим малюком. А Левко йшов би поруч і розповідав, яке відео подивився на ютубі. Він був би дуже дбайливим старшим братом, я в цьому впевнена.

Додому я повертаюсь пізно, та ще і втомленою після виснажливої ​​робочої зміни. Сьогодні знову примхливі гості попалися, тільки цього разу не блогери, а примхливі багатії, які вимагають ідеального обслуговування.

Інна зробила помилку та принесла їм інше замовлення. Дівчина в шикарній сукні погрожувала негативним відгуком у соцмережах, а чоловік, що сидів поруч з нею, вічно відволікався на телефон і тільки підтакував своїй супутниці. Довелося пообіцяти, що з офіціантами буде проведено серйозну виховну роботу. Також я з запропонувала гостям велику знижку. Тільки після цього пані з пухкими губами заспокоїлася. Тільки навіщо їй ця знижка, я так і не зрозуміла. Вони явно багаті люди, одна зекономлена тисяча багато не важить.

Потім я заспокоювала Інну. Вона шморгала носом і скаржилася на примхливих мажорів. Уявляю, як їй було прикро! Але негласна політика закладу каже — гість завжди має рацію. Якщо, звичайно, не йдеться про образи та фізичне насильство. Такого в нас, на щастя, не траплялося. А до істерики багатіїв ми звикли, та все одно знайдеться тип, який доведе офіціантку до сліз. І з цим треба лише змиритися.

— Привіт, мамо, — зустрічає мене Левко. Час уже пізній, а він досі не спить.

— Ти на мене чекав? — питаю, дістаючи пухнасті домашні капці. Вони смішні, із заячими вушками. Люблю, щоби ноги були в теплі.

— Так, — він похмуро дивиться на мене, а потім важко зітхає. — Як ти?

— Нормально. Втомилася після роботи, сьогодні був складний день.

— Я не про це, — підтискає губи Левко.

— Була у лікаря. Все підтвердилося, — чомусь я не можу прямо сказати про дитину. Неначе цим зраджую свого сина. Яке дурне почуття!

— Мамо, я погарячкував учора, — Льова дивиться собі під ноги, його голос деренчить від емоцій. — Тобі зараз непросто, я маю бути твоєю підтримкою.