Розділ 17

Алекс

Я йду з хлопцями через хол у бік їдальні, слухаючи чергові дурнуваті жарти Богдана і Лева. Вони перекидаються словами про вчорашню вечірку, а я тільки усміхаюсь краєм губ. У мене досі дзижчить у голові від недоспаних ночей, і не лише через алкоголь — просто останнім часом я чомусь не можу заснути нормально. 

Ми ще не встигаємо пройти до кінця зали, як я помічаю Алісу. Вона одразу махає мені рукою й усміхається так широко, ніби я щойно освідчився їй. Сідає біля мене, ні на мить не вагаючись, і вкладається тілом ближче, ніж треба. Я нічого не кажу. Просто беру тацю, обираю їжу, сідаю поруч. Мовчки. Мене не треба питати, чи я радий. Не радий. Але й не настільки, щоб зараз влаштовувати шоу.

— Я тебе сьогодні не бачила вранці, — каже вона тонко. — Думала, що підкинеш, але довелося їхати з дівчатами.

— Я був зайнятий, — бурмочу, навіть не піднімаючи погляду.

Я кидаю очі на двері їдальні. Ніби ненароком. Але вже вкотре. Іра досі не з'явилась. Хоча мала б. Вона не снідала. Зранку виглядала так, ніби її збив трактор. Не те щоб мене це сильно хвилювало… але... Та ні. Хвилює. Просто не знаю, чому.

Аліса щось там щебече про фільм, який треба подивитися, а я ледь стримуюсь, аби не закотити очі. Вона поводиться так, ніби ми вже пара. Але для мене вона всього лише дівчина, з якою я провів ніч. Не більше.

Мені більше дратує інше — Назар. Він сидить навпроти і дивиться на нас, ніби я щойно зрадив його. 

Після обіду ми з Назаром разом ідемо до аудиторії. Я помічаю, як він відкриває рота кілька разів, перш ніж таки наважується заговорити. Я майже з усмішкою чекаю, коли ж почне.

— Ти... — він хмикає. — Ти серйозно з Алісою?

Я зупиняюся на секунду й дивлюсь на нього, роздратовано.

— А схоже, що серйозно?

— Ні, — Назар знизує плечима. — Але вона вже другий день поводиться, ніби твоя дівчина. І всі про це говорять.

— Хай говорять. Мене це не парить, — знизує плечима. — Нехай думають, що хочуть.

— А Іра? — тихо питає Назар.

І тут мене різко шарпає зсередини. Я напружую щелепи.

— Що “Іра”? — питаю холодно.

— Ну, вона ж зараз у тебе живе, — хитає головою Назар. — І ти наче як... батько дитини. Чи я щось плутаю?

— Ти багато думаєш, друже, — відрізаю. — Іра живе тимчасово. Мій татусь вирішив, що це гарна ідея. Я не збираюсь з нею грати в щасливу родину. І це, до речі, не твоє діло.

Я відчиняю двері в аудиторію й заходжу першим, намагаючись не показати, як у мені все закипає. Бо Назар торкається теми, яка мене дратує. А ще я не розумію, чого він так вступається за Іру. Хіба йому не байдуже? 

Після останньої на сьогодні пари тренер виганяє всю футбольну команду тренуватися на поле. М’яч стукає об газон, звук віддається десь у грудях, немов б’ється об ребра. Я біжу, обігрую, пасую — і все ніби як завжди. Тіло пам’ятає рухи, ноги самі знають, куди бігти, м’язи працюють, як заведені. 

Я чудово знаю розклад пар Ірини. І точно пам’ятаю, що зараз у неї фізкультура. Поки хлопці з її групи грають на полі, вона з іншими дівчатами сидить на трибунах. 

І ось Іра з’являється разом зі своєю подругою Катею. Вони підіймаються вгору трибуни й влаштовуються на своїх звичних місцях. 

Вона не дивиться в мій бік. Жодного разу. Я кидаю їй один погляд. Другий. Третій. І ні, нічого. Вона говорить з Катею. Вони переглядають конспекти. Усміхаються. Щось записують у зошити. І це дратує. 

Але ж чому?

Раніше вона не могла відірвати від мене очей. Кожен гол — її радість. Кожен мій погляд — її відповідь. А тепер — тиша. Нуль емоцій. Начебто я просто фігура у формі, яка випадково потрапила у поле її зору. Якщо взагалі потрапила.

Тренер дає команду на коротку перерву, і я відходжу до краю поля. Обтираю обличчя, ковтаю воду. 

Раптом я бачу, як Назар відривається від лавки запасних, перекидається словом з Левом — і... і прямує на трибуну. Просто до неї.

Я майже задихаюсь. Не тому, що задихався на тренуванні.

Він піднімається до них, сідає поруч. Іра помічає його та усміхається, наче він її друг. Але ж я-то знаю, що Назар завжди тримав дистанцію. Вони ж навіть не спілкувалися раніше. 

Я стискаю пляшку з водою так, що вона трохи зминається. Взагалі не розумію власну реакцію, і не хочу розуміти. Кидаю майже порожню пляшку на поле і повертаюся до гри, бо лише там я можу відволіктися від реальності. 

Тренування закінчується через сорок хвилин. Я зупиняюся на межі поля, витираючи піт із чола, й одразу ж дивлюсь на трибуни. Порожньо. Іри вже немає, як і її групи.

Назар стоїть внизу з нашими друзями, голосно сміється і на мене не зважає. Я мовчки йду до роздягальні, приймаю крижаний душ, щоб остудити думки. Але навіть холодна вода не змиває те, що кипить усередині. Не допомагає нічого, і це дратує до біса сильно. 

Коли виходжу в коридор, Аліса вже чекає мене там. У своїй короткій куртці, з червоними губами й блискучими очима. Як тільки бачить мене — кидається на шию. Обіймає, вішається, немов ми пара.