Розділ 16

Квартира Алекса зустрічає мене тишею та холодом. Навіть не знаю — радіти мені чи не варто, що його зараз тут немає. Просто я знаю, де Алекс зараз, і не можу залишатися спокійною знаючи, що він з іншою. 

Готую собі каву і йду в кімнату. Переодягаюсь у шорти та футболку і під монотонне биття крапель дощу об скло розкладаю підручники і конспекти на ліжко. Продовжую готуватися до завтрашніх лекцій, стараючись не думати про Алекса і те, чим він зараз займається. 

Мій телефон на тумбочці починає дзвонити, і коли беру його до рук, з подивом дізнаюсь, що говорити зі мною хоче сестра. 

— Алло? — відповідаю. 

— Привіт, — голос Лізи дещо напружений. 

— Привіт, — відповідаю. 

— Як у тебе справи? Все добре? — питає. 

— Відносно. А у тебе? 

— Як завжди, — Настя зітхає. — Іро, ти не хочеш додому повернутися? Все-таки ти маєш право. 

— Поки не планую. Як батьки? — змінюю тему. Насправді мені дуже важко дається ця розмова. Думаю, що Лізі також. Ми ніколи не були близькими, і зараз я приємно здивована, що вона мене таки набрала. 

— Сваряться. Усе стабільно, — фиркає. — Я сподівалася, що мама або тато покличуть тебе назад, але цього не сталося. 

— Можливо, це на краще, — видихаю. — Не думаю, що мені буде добре в тій атмосфері. 

— А в тій, де ти зараз — тобі добре? 

Питання сестри викликає неоднозначні відчуття. Вона в ціль потрапила цим запитанням, і я не знаю, як відповісти їй так, щоб бути чесною. 

Чую, як гримають вхідні двері, і наче в реальність повертаюсь. Розумію, що Алекс вдома, і миттєво ще більше напружуюсь. 

— Пробач, та мені треба йти, — кажу швидко. — Дякую, що хвилюєшся, Лізо. 

— Бережи себе. Ок? — просить сестра, а я усміхаюсь. 

— Ок. 

Дзвінок закінчується, і я не встигаю зібрати себе докупи, як лунає стукіт у мої двері, а вже за мить Алекс з'являється на порозі. Його футболка в мокрих плямах від дощу і темне волосся блищить. 

— Не варто загравати з моїм другом, — кидає Алекс, спершись на одвірок і дивлячись на мене з-під лоба. — Ти ж вагітна. Зрозумій нарешті: ти вже нікому не потрібна.

Його слова — холодні, отруйні. Вони болять, але не так, як раніше. Бо тепер, замість того, щоб розбитись, я... дратуюсь.

Піднімаю на нього погляд і повільно видихаю:

— Не треба думати, що всі такі мерзотники, як ти, Алексе. Є і хороші люди навколо. 

Алекс мовчить, але я бачу, як у нього сіпається щелепа. Мої слова влучили в ціль, тому я продовжую:

 — Знаєш, мені байдуже, що ти там собі думаєш про мене чи про Назара. Він хоча б не дивиться на мене, як на проблему. А ти... Ти вже давно не маєш морального права мені щось закидати.

Його погляд стає ще темнішим, але я не відводжу очей.

 — І взагалі, — додаю вже спокійніше. — Якщо ти прийшов, щоб влаштувати сцену — не витрачай мій час. У мене навчання.

Я повертаюсь до конспектів, демонстративно беручи ручку в руки, і більше не дивлюсь на нього. Хвилина мовчання зависає в повітрі. А тоді я чую, як його кроки віддаляються, і двері зачиняються.

Тільки тоді я дозволяю собі глибоко вдихнути.

Боляче? Так. Але я не зламалась. І вже точно не зламаюсь. Бо я пообіцяла собі одне: я більше не дам нікому себе принижувати. Навіть якщо ця людина — батько моєї дитини.

Я відчуваю, як повіки важчають. Голова хилиться вниз, рука все ще тримає ручку, але слова давно зникли з рядків. Всередині — порожнеча. Я виснажена. Не стільки фізично, скільки морально. Після тієї розмови з Алексом я наче виграла бій, але втратила в ньому частину себе.

Не пам’ятаю, в який момент засинаю. Просто провалююсь у темряву, серед книжок і розкиданих конспектів.

Коли розплющую очі, за вікном ще гучно стукотить дощ. У кімнаті темно. Пальцями проводжу по волоссю, яке скуйовдилось за день. Почуваюсь, м’яко кажучи… не дуже.

Погляд на годинник — майже дванадцята ночі. Вже пізно. Сподіваюсь, Алекс спить. Не хочеться знову бачити його обличчя, особливо після всього.

Беру рушник і косметичку, навшпиньках виходжу з кімнати. Кожен мій крок здається надто гучним. У ванній швидко приймаю душ. Тепла вода змиває з мене втому, тривогу, все зайве. Хоч трохи легше дихається.

Загортаюсь у рушник і тихенько відчиняю двері. Роблю крок у напівтемний коридор, думаючи лише про те, щоб повернутись до своєї кімнати, вдягнутись і нарешті заснути… Та в ту ж мить ледь не врізаюсь у когось.

Різко зупиняюсь. Погляд піднімається, і я бачу перед собою Алекса. Теж не спить. Стоїть у футболці, злегка мокрим волоссям, у руках тримає пляшку води. Його очі дивляться на мене здивовано, але без агресії.

Я теж завмираю. Мовчимо обоє.

Ні він, ні я не очікували цього зіткнення. Я відчуваю його погляд на голих ногах і ключицях. Дратуюсь, що не одягнулась одразу, і тепер практично гола перед ним.