Розділ 15

Залишившись одна, я вперше за довгий час відчуваю себе… легше. Ні, не щасливо — просто спокійніше. Ніхто не дивиться зверхньо, не кидає образливих фраз, не грюкає дверима й не змушує виправдовуватись за те, що я просто існую.

Я допиваю чай, доїдаю бутерброд і мию за собою посуд. Потім трохи прибираю на кухні, хоч це й не моя квартира. Просто звичка. А ще, мабуть, потреба відновити бодай якесь відчуття контролю.

Але залишатися тут не хочу. І так провела в лікарні кілька днів, замкнена в чотирьох стінах. Мені необхідне свіже повітря, рух, інший простір.

Я збираю в сумку конспекти, які зараз мені потрібні, і перевіряю в групі нашого факультету, які завдання треба виконати першими. Сідаю в автобус і їду в університет. Не на пари, ті давно закінчилися — у бібліотеку. 

Беру кілька підручників, переглядаю, що вже маю, і сідаю за дальній стіл біля вікна. Я читаю повільно, намагаючись вловити суть, роблю нотатки й ловлю себе на думці, що справді хочу скласти ці предмети на високий бал.

Цього року я хочу закінчити з гідними оцінками. Насправді я не погано навчаюсь, просто останнім часом голова забита іншими проблемами. І їх надто багато. 

Перед тим як залишити бібліотеку, пишу куратору, що завтра буду в університеті і зі мною все добре. Натомість отримую список предметів, з яких будуть заліки в найближчий місяць, і саме до них мені варто підготуватися. 

Коли залишаю бібліотеку, помічаю, як небо поступово затягується важкими хмарами. Скоро буде дощ, тому мені варто пришвидшитися, що я і роблю. 

Йду через парковку до автобусної зупинки, притискаючи до грудей дві книги, які взяла з собою, і несподівано чую за спиною чоловічі голоси. 

Розумію, що, швидше за все, якраз закінчилося тренування, і хлопці також прямують до своїх автівок. 

Пришвидшую крок, бо останнє, чого хочу — це бачити Алекса, але, несподівано чую своє ім'я від його друга Назара:

— Іро! 

Мене немов паралізує на місці. Серце завмирає, а в шлунку — наче клубок льоду. Все всередині кричить: не обертайся, просто йди далі, але ноги вже не слухаються. Я зупиняюсь.

Повільно повертаюся — й одразу бачу обличчя Назара, усміхнене, трохи здивоване й навіть, як не дивно, раде мене бачити. Поруч із ним іде Алекс. Він мовчки дивиться на мене, з тією ж відстороненою байдужістю, яка вже стала звичною. На ньому темна спортивна куртка, вологе після тренування волосся трохи спадає на лоб.

— Ти вже вийшла з лікарні? — питає Назар, роблячи крок ближче. — Як ти? Все гаразд?

— Так, дякую, — відповідаю, стискаючи в руках ремінці рюкзака. — Уже краще. Просто вирішила трохи надолужити навчання.

— Молодець, — усміхається він, і його тепло справжнє, зовсім не зневажливе чи жалісливе, як у декого. — Ми всі переживали. Я радий, що ти знову з нами.

Я киваю. Не знаю, що сказати. Погляд сам ковзає до Алекса, але він стоїть мовчки, не озивається, навіть не намагається щось вставити. Наче сторонній глядач.

Тим часом зривається вітер і куйовдить моє волосся. Я хочу швидко піти до зупинки, але дуже неочікувано Алекс нагадує, що вміє говорити:

— Сідай в машину. Разом поїдемо. 

Я розгублено на нього дивлюсь і не знаю, що на це відповісти. Останнє, чого хочу — це залишатися з ним наодинці. Та з іншого боку, ми ж тепер в одній квартирі живемо. 

— Хіба ти не збирався до Христі? — питає Назар прямо. 

Алекс дивиться на друга сердито, а я здогадуюсь, що Христя — це та сама дівчина, яку я бачила. 

— Іру відвезу і поїду, — сухо відповідає Алекс. 

— Давай я Іру відвезу. Нам все одно по дорозі, — Назар мені усміхається. — Ти ж не проти? 

— Ні, — шепочу. 

— Ось і вирішили, — Назар плескає Алекса по спині і подає мені свій лікоть. — Ходімо, а то ще під дощ потрапимо. 

Я не сміливо хапаюсь за його руку, і ми прямуємо до білосніжної Ауді Назара. Не знаю, може мені здається, але я відчуваю на собі погляд Алекса, поки не сідаю в салон. 

Бачу, як він йде до своєї машини, кидає сумку на заднє сидіння, а тоді сідає за кермо, і машина зривається з місця. Він їде до своєї нової подружки, а я залишаюсь з його другом сам на сам. 

Ми з Назаром сидимо в авто, за вікном злива — така, що хоч човен діставай. Потоки води збігають по склу, двірники ледве встигають усе відчищати. Машини попереду стоять намертво — ми всі потрапили в затор. У салоні тепло й пахне кавою, яку Назар прихопив з собою, і це трохи розслабляє, хоча всередині все одно якась дивна тривога.

— Схоже, застрягли надовго, — бурмоче він, поглядаючи на годинник. — Але, може, й добре. Маємо час нормально поговорити.

Я м’яко усміхаюсь, намагаючись не виглядати надто втомленою, хоча день був важкий.

— Я чув, що ти тепер… живеш з Алексом, — обережно починає Назар.

Його голос м’який, без осуду. Просто факт.

— Так, — киваю. — Тимчасово. Його батько так вирішив. І, чесно, я сама ще не розумію, чи хороша це ідея.