Розділ 14

Ми піднімаємось ліфтом. Віктор стоїть поруч, мовчазний, але я відчуваю — він напружений не менше за мене. Напевно, розуміє, що для мене ця мить не з найлегших. Для нього — теж. Йому доводиться ламати волю власного сина.

Коли ми підходимо до дверей, він простягає мені ключі.

— Це тепер твій дім, — каже рівним голосом.

Я дивлюсь на ключі, ніби на щось заборонене. Серце калатає. Долоні спітнілі. Але рука не підіймається, щоб вставити їх у замок. Натомість я натискаю дзвінок.

Ми чекаємо. П’ять секунд. Десять. Мені здається, що цей дзвін триває вічність. Нарешті я чую клацання замка. Двері розчиняються перед нами.

Алекс стоїть босий, у спортивних штанах і з оголеним торсом. Його волосся скуйовджене, очі — примружені, погляд — невдоволений.

Але коли він помітив мене, його тіло наче скам’яніло. Очі розширюються, а потім — стискаються з холодною ясністю. Його погляд ковзає по мені, а потім опускається на сумку в руках батька. Все стає зрозуміло без слів.

— Ви що, серйозно?.. — бурчить він тихо, з тією самою зверхністю в голосі, яку я вже встигла зненавидіти.

— Серйозно, — спокійно відповідає Віктор і першим переступає поріг. — Проходь, Іро.

Я стою ще секунду, ніби замерзла. Потім роблю крок уперед і заходжу.

І в ту ж мить бачу їх. Босоніжки. Жіночі. Червоні з блискітками. Мене нудить не від токсикозу. Від усвідомлення, що він не один.

— У тебе гість? — спокійно запитує Віктор, наче ніщо не вибиває його з рівноваги. Здається, і він помітив босоніжки.

— Вона вже йде, — буркоче Алекс і відвертається.

Я відчуваю, як опускається в душі щось важке. Якби могла — я б пішла прямо зараз. Але мені нема куди. І це... гірше за все.

Я ще стою в коридорі, коли з кімнати, яку я пам’ятаю краще, ніж, мабуть, варто було б… виходить вона.

Довгонога білявка. У білій сорочці, яка явно належить Алексу, бо вона спадає з її плеча. Вона одягається просто на ходу, але, побачивши нас, різко зупиняється.

Мої очі зустрічаються з її. Бачу розгубленість. Легке збентеження. А потім — усвідомлення. Вона дивиться на мене. Потім на сумку в руках батька. Потім знову на мене. І розуміє, що тут відбувається.

Її губи злегка розтуляються, але вона нічого не каже. Стоїть, мов оніміла, зі скуйовдженим волоссям і обличчям, яке наче просить вибачення, хоч вона й не винна. Винний лише Алекс, бо так просто начхав на те, що було між нами. 

А я просто дивлюся. Мовчки. Без злості. Без гніву. Лише з порожнечею.

— Дівчино, я думаю, що вам уже час, — сухо говорить Віктор, і вона швиденько взуває босоніжки та залишає квартиру. 

А я… я просто стою посеред знайомого коридору, з якого все колись почалося. І вже зараз знаю — нічого тут хорошого не буде. Але вийти — не маю куди.

— Іро, ходімо, — Віктор повертає до мене свою увагу. — Алекс покаже тобі твою кімнату.

Я нічого не кажу. Просто киваю. Бо що я можу сказати? Що я бачила? Що чула? Що відчула? Мені страшно навіть думати про те, що я відчула в цю мить.

Коли ми заходимо до вітальні, Алекс стоїть біля дверей, вже одягнений у футболку, але з таким виглядом, ніби йому зараз вирвали частину душі.

 — Це все повна дурня, — фиркає він і йде коридором. — Я не збираюсь грати в цю хрінову виставу. В мене є особисте життя. Мене воно влаштовує.

— Особисте життя, — знизує плечима Віктор, йдучи за ним. — Це добре. Але ти станеш батьком, Алексе. З цього моменту ти — не тільки син, не тільки футболіст, не тільки зірка вечірок.

Ми входимо в кімнату — невелику, світлу, очевидно, нещодавно прибрану. Я навіть не знала, що така тут є. На ліжку лежить акуратно складена постіль, на тумбочці — склянка води.

Алекс обертається і продовжує:

 — Я не підписувався на це! Якщо ти так хочеш її тут тримати — тримай у себе вдома! Мені вона не потрібна!

Його голос різкий. Жорсткий. Ніби батіг.

І ці слова… вони розривають мене навпіл. Вони вкарбовуються у свідомість. “Мені вона не потрібна”. Не “зараз”. Не “поки що”. А просто — не потрібна.

Я роблю крок назад. Мовчки. Серце стукає десь у горлі.

Віктор стискає щелепу.

 — Ще одне слово — і з твоєю кар’єрою буде покінчено, — тихо каже він. — У мене достатньо впливу, щоб усі твої спонсори зникли, як роса на сонці. Ти зробиш те, що маєш. І краще почни звикати.

Алекс палає від люті. Я відчуваю її, наче гаряче повітря, що наповнює кімнату. Він вибухає:

— Це шантаж! Це просто паскудство! Як ти можеш бути таким жорстоким!?

— Я твій батько. Нехай не біологічний, але я все одно тебе люблю, — каже Віктор. — Повір, я знаю як краще. Колись ти ще й “дякую” мені скажеш.

— Сумніваюся, — Алекс закочує очі. 

Я стою посеред них. Слова ріжуть, як ножі, але я не йду. Хоча могла б. Я навіть хочу, але не йду. Не тому, що досі його кохаю. Бо, можливо, вже й ні. А тому, що тут — навіть у цій атмосфері, серед ненависті, образ, мовчань і криків — все ж краще, ніж там. Вдома, де мене ніхто не чекає.