Розділ 13

Іра

Я прокидаюсь у лікарняній палаті. Навколо — білі стіни й запах антисептика врізається в ніздрі. Намагаюсь згадати, що сталося, і пам'ять потроху повертається. 

Алекс мене врятував. Можливо і не хотів, але врятував. Цікаво, як він почувається після цього.

— Іро, як ти почуваєшся? — чую голос мами Алекса і повертаю голову на звук. Вона сидить поруч і дивиться на мене стривожено. 

Розумію, що це Алекс покликав її сюди, тому видихаю. Виходить, він хвилювався. 

— Нормально, — відповідаю. — А як… моя дитина? 

— З нею все добре, — Ірина усміхається. — На щастя, Алекс вчасно привіз тебе сюди. 

— А як він сам? — питаю. — Тобто…

— Він злякався, — Ірина зітхає. — Але, я сподіваюсь, після цього випадку він перегляне своє ставлення до тебе і твоєї вагітності загалом. 

Я теж на це сподіваюсь, але не сильно вірю в дива. Алекс допоміг мені лише тому, що не міг інакше, але на його ставлення це ніяк не вплине. У цьому я впевнена. 

— Люба, можливо, варто попередити твоїх батьків? — питання Ірини виводить мене з роздумів. — Все-таки це все дуже серйозно. 

— Не думаю, що це хороша ідея, — кажу. — Річ у тім, що я пішла з дому. Батьки не зраділи моїй вагітності й, так само як Алекс, хочуть, щоб я позбулася дитини. 

— Як це жахливо, — шепоче Ірина. — Мені так шкода, люба. І де ж ти тепер живеш? 

— Минулу ніч провела в готелі, — зізнаюсь. — Поки я тут, хочу знайти житло. Щось недороге. У мене не так багато коштів. 

Ірина мовчить. Думає про щось. Я теж думаю, бо проблем у мене достатньо, та хай там як, я рада, що з дитиною все добре. Я ж то розумію, що це через мене вона мало не померла. Через постійний стрес. І як би я не намагалася бути сильною, зробити це не так просто, коли світ буквально падає на плечі й тисне своєю вагою. 

Я тільки-но знову вкладаюсь на подушку, коли двері палати відчиняються. Я підіймаю погляд — і на порозі з’являється батько Алекса.

Серце на мить скаче вгору, але потім вмощується на місце. Я вже не знаю, чого від нього очікувати. Він заходить у палату, киває своїй дружині та зупиняється біля мого ліжка. Очі його уважні, погляд — серйозний, але не ворожий.

— Як ти почуваєшся, Іро? — запитує стримано, але з ноткою щирого хвилювання.

— Трохи краще. Лікар сказав, що все стабільно, — відповідаю. — Дякую вам. За все.

Він киває, на секунду опускає очі й тоді знову дивиться на мене.

— Я багато думав за ці останні години. І зрозумів одне: я не маю права допустити, щоб історія повторилась. У свій час мати Алекса пережила подібне, і я зневажаю себе за те, що не одразу взяв ситуацію у свої руки. Вагався, і тому вона страждала. Лише згодом зміг усе виправити та взяти на себе відповідальність, — його голос стає хрипким. — Я досі картаю себе за це. Але ти не будеш сама.

Я ковтаю клубок у горлі. Його слова звучать впевнено, але я не знаю, чи вірити. Чи можу я…

— Ти маєш бути під наглядом, — продовжує він. — І жити в нормальних умовах. Після виписки ти поїдеш у квартиру Алекса. Будете разом. Так, як і має бути. Він батько твоєї дитини. І має зрозуміти, що це не просто гра. Це життя.

— Але… — починає Ірина, в її очах — сумнів. Вона обережно дивиться на мене. — Можливо, не варто поспішати? Може, краще, щоб Іра пожила у нас? Спокійніше, під наглядом лікарів… Це буде комфортніше, ніж з Алексом, у його темпі життя.

— Ні, — рішуче каже чоловік. — Я прийняв рішення. Він має подорослішати. І це станеться тільки тоді, коли він сам відчує, що означає мати відповідальність. Іра не буде сама. І якщо він втратить свій шанс — то тільки через себе.

Я не знаю, що сказати. Мені лячно. Мені дивно чути це все. Але ще дивніше — відчувати, що в цьому є правда. І якась надія. Хоч вона і така крихка, як моє серце зараз.

Я просто киваю. Бо не знаю, що ще можу зробити. 

Навіть не сумніваюсь, що Алекс такій новині не зрадіє. Йому ця відповідальність ні до чого. Він розізлиться і звинуватить у всьому мене. Я цього не хочу, але, з іншого боку — можливо, це дійсно мій єдиний шанс налагодити стосунки з ним. 

Минає кілька днів, відколи я опинилася в лікарні. Час тут тече інакше — повільно, мов густий мед. Я прокидаюся вранці, слухаю як крапає система, читаю щось або просто лежу й думаю. Багато думаю.

Мене провідують. Батьки Алекса приїжджають щодня. Його мама приносить фрукти, вологі серветки, запитує, чого мені хочеться з їжі. Вона справжня — уважна, добра, така, що хочеться обійняти, але я не наважуюсь. Батько Алекса завжди стриманий, але я відчуваю в ньому внутрішню твердість і рішучість, якої мені зараз бракує.

Приходить навіть його сестра. Вона мовчазна, трохи напружена — здається, не зовсім розуміє, як ставитися до мене, але намагається бути чемною. І це вже багато.

А ще сьогодні нарешті з’являється Катя. Я ледь не розплакалась, коли побачила її в дверях палати. Вона одразу підбігає, обіймає мене, а тоді сідає на край ліжка і шепоче:

— Пробач, що мене не було. Я правда хворіла. І не знала, що в тебе все аж так жахливо.