Розділ 12

Алекс

— Іро?

Вона навіть не відповідає. Просто опускає очі й хоче пройти повз. Я бачу, як вона тікає. В першу чергу — від мене. 

Я не рухаюся. Не розумію чому — просто стою. І наступної секунди все змінюється. Її тіло хитнулося. Один крок… ще один… і вона просто падає. Без звуку. Без слів. Просто завалюється прямо переді мною.

— Чорт! — злітає з губ, і я кидаюся вперед.

Вона лежить на холодній підлозі коридору. Бліда. Мокра від поту. Обличчя — як з воску. Темні кола під очима здаються нереальними. Вона виглядає… чорт забирай, вона виглядає так, ніби не спала кілька ночей. А можливо — так і є.

Я торкаюся її щоки, струшую за плечі.

— Іро! — тихо, але різко. — Іро, прокинься.

Вона не реагує. Серце починає битися сильніше. Ладне з грудей вистрибнути. Намагаюсь не піддаватися паніці, хоча паніка вже тисне в грудях. Я обережно піднімаю її на руки. Вона така легка, що лякає. Як лялька.

На щастя, в коридорі майже нікого. Ще рано. Я не хочу зайвих поглядів, пліток, питань. Не зараз.

Несу її донизу, швидко, але обережно. Саджу на пасажирське сидіння автівки, пристібаю. Машина рушає з місця вже за хвилину.

Я дивлюся на неї краєм ока, поки ми їдемо. Вона не ворушиться. Очі заплющені. Спокійне обличчя. Але це не той спокій, коли людина спить. Тут щось набагато гірше. 

Іра вагітна. Я знаю, що це моя дитина. Навіть краплини сумніву немає.

Стукіт серця у скронях відлунює роздратуванням, страхом, злостивістю. Я не просив про це. Не хотів. Я мав мрії, і досі маю. 

А зараз відчуваю, що все просто розвалюється на очах. Та найгірше те, що зараз я не можу на неї злитися.

Вона така слабка. Зовсім не та Іра, яку я бачив раніше. Не та, що сперечалася зі мною, не та, що тікала з кафе, не та, яка зачиняла двері в мене перед носом. Зараз вона просто розбита. І я сам не розумію, чому це рве щось всередині мене.

Я стискаю кермо. Все не так мало бути.

І, чорт забирай, чому мені не байдуже?

Я зупиняю машину на стоянці біля приймального відділення. Навіть не вимикаю двигун — вискакую з салону та обходжу авто. Відчиняю дверцята, нахиляюсь до Іри.

— Іро, ми вже приїхали… — шепочу, але вона не реагує.

Знову беру її на руки. Серце калатає в грудях. Я не знаю, скільки зможу ще не втратити контроль. Я, чорт забирай, ніколи не боявся так сильно.

Заношу її до лікарні. Медсестра миттю підбігає.

— Вона вагітна. Знепритомніла, — кажу автоматично. Голос хрипкий. Як не мій.

— Прошу, покладіть її сюди, — жінка підводить мене до нош.

Я обережно вкладаю Іру. Її обличчя бліде, губи ледь рожеві. Вона виглядає так, ніби їй потрібен не просто огляд — а нове життя.

Медики забирають її вглиб коридору, а я залишаюсь у холі, ніби пришитий до підлоги. Долоні вологі. Не знаю, чи то від поту, чи від хвилювання. Чи, може, від страху.

Я опускаюсь на лавку, дістаю телефон і, не роздумуючи, натискаю на контакт “Тато”.

Той бере швидко, наче чекав мого дзвінка.

— Що сталося? — одразу питає. Я ковтаю повітря.

— Ти можеш приїхати в лікарню?

— Що з тобою? Ти цілий?

— Не зі мною. З Ірою, — кажу. Голос сиплеться.

На іншому кінці — тиша. Така густа, що я мало не провалююся в неї.

— Що сталося з Ірою?

— Вона знепритомніла. Я був поруч. Привіз її сюди. Вона виглядає дуже зле.

— Я вже виїжджаю.

Я кладу телефон і ховаю обличчя в долонях. Очі печуть.

Знаю, що він скаже. Знаю цей погляд. Ці слова: “Це ти її довів”, “Це ти винен”. І, можливо… можливо, він має рацію.

Коли двері лікарні відчиняються і я бачу тата з мамою, щось стискається в грудях. Я автоматично випрямляюсь, чекаючи грому. Думаю, зараз почнеться: крики, звинувачення, але сьогодні батько… не такий, як завжди.

Він виглядає стурбованим. Страшенно. Навіть трохи старішим, ніж кілька годин тому. Очі червоні, втомлені. Він мовчить. Лише киває мені і сідає поруч. Мама сідає з іншого боку. Її рука на моєму плечі. Ніжно, обережно торкається мене. І ми просто чекаємо. Без слів. Без жодних пояснень. Лише ця дика тривога, яка зависає в повітрі.

Коли нарешті з’являється лікар, я підводжусь першим. Тато за мною. Мама обіймає себе руками.

— Стан пацієнтки стабільний, — каже лікар. — Але було сильне виснаження, нервове напруження. Через це виникла загроза викидня. Нам вдалося стабілізувати ситуацію. Але їй доведеться залишитись у лікарні на кілька днів. Під нашим наглядом.

Я чую, як мама зітхає. Тато опускає голову, стискає губи. Я теж… нарешті можу вдихнути повітря на повні груди.

Дитина жива. Вона в порядку. І Іра… З нею теж усе буде добре.

Ми знову сідаємо. Іще трохи мовчимо. А потім тато повертається до мене.