Розділ 11

Я відчуваю, як з кожною хвилиною мені стає дедалі важче дихати. Повітря, здається, згустилося довкола мене. Воно важке, тисне на груди, і чим довше я сиджу на цій лавці, тим сильніше всередині пульсує якесь тупе, ниюче щось — наче лезо, яке хтось повертає все глибше.

Я не дивлюсь у бік футбольної команди, намагаюсь зосередитись на зошиті, на буквах, на чомусь стабільному. Але шепіт долітає — з тих самих губ, які щойно сміялись. Дівчата перешіптуються, а потім одна з них голосно мовить:

— Кажуть, він тепер з тією першокурсницею. Красуня ж, ідеальна пара. Ну, точно не з тією, з ким до цього… Як її, худа така… дивна.

Худа. Дивна. Це про мене. Я знаю.

Я підводжу очі. І ось вона. Стоїть біля Алекса, сміється, тримає його за руку. Її спідниця занадто коротка, голос — занадто гучний, але, здається, це саме те, що йому зараз подобається. Бо Алекс сміється у відповідь, щось їй шепоче на вухо, і вона кокетливо схиляє голову.

Мене нудить. І не через вагітність. А від відрази. Від розпачу. Від безсилля.

Я не знаю, що на мене найсильніше діє: його байдужість? Його нова обраниця? Чи той факт, що я досі, всупереч усьому, дивлюсь на нього, хоч і крізь сльози?

Піднімаюся. Катя щось говорить, але я не чую. Листки зошита падають додолу, я не зупиняюсь, не озираюсь. Просто йду. Швидко. Через весь стадіон, попри гудіння розмов і співчутливі або осудливі погляди.

Виходжу з воріт. Повітря свіже, але воно мене не рятує.

Я не плачу. Не зараз. Я просто хочу зникнути. Хоч на кілька хвилин. Хоч кудись, де не буде його сміху. Його зневаги. Його присутності.

Бо мені здається, що ще трохи — і я зламаюсь.

Розумію, що залишатися в університеті більше немає сенсу, тому забираю свої речі і їду до кафе, бо сьогодні у мене зміна там. 

Я відчиняю двері кафе й майже без слів киваю адміністраторці. Мовчки проходжу повз зал, заходжу до роздягальні і надягаю уніформу. Чорні штани, біла сорочка, фартух. Волосся стягую в хвіст. Дивлюся на себе в дзеркало — обличчя бліде, очі втомлені. Але зараз немає часу на жалість до себе. Потрібно працювати.

Руки ще трохи тремтять, коли беру блокнот і підходжу до першого столика. Усміхаюсь, хоч всередині все горить. Робота — це зараз єдине, що відволікає. Єдине, що змушує зібрати себе докупи.

Протягом кількох годин я виконую замовлення автоматично. Приймаю, приношу, прибираю, знову приймаю. Ніхто з відвідувачів не знає, що в мене під серцем б’ється крихітне серце. І слава Богу.

А батько Алекса мовчить. Ні дзвінка, ні повідомлення. І хоч він пообіцяв щось зробити, я не можу дозволити собі просто чекати. Мені потрібно якось жити. Бо мама, я впевнена, не годуватиме мою дитину. А коли живіт стане помітним — мене тут довго не триматимуть. Так вже було з однією дівчиною минулого року. Тому я працюю.

Після зміни перевдягаюсь, забираю рюкзак і виходжу в ніч. Автобус приїжджає швидко, і вже за пів години я піднімаюсь до нашого під’їзду. У вікнах — світло. У всіх.

Недобре передчуття стискає груди. Я обережно відчиняю двері. На кухні — мама накриває на стіл. Рівно, акуратно, як завжди. На обличчі — холодне незадоволення.

— Помий руки і повертайся, — кидає коротко, не дивлячись на мене.

Я вже хочу піти, але її погляд раптом спиняється на моєму животі. 

— Ти вже щось придумала? — її голос глухий, обірваний, без жодних ознак співчуття. — І що каже батько дитини?

Я завмираю. Хочу щось сказати. Хоч щось. Але в цей момент грюкають двері. Ми обидві дивимось у бік коридору. Там стоїть батько. Трохи хитається, запах алкоголю чутно ще до того, як він щось встигає сказати. Його очі… колись добрі, зараз повні огиди.

— Ти що, вагітна? — питає хрипко. — Якого біса? Мені тепер що, ще одного спиногриза на собі тягти?

Я стою, мов прикута до підлоги. Холод проходиться хребтом. Мама мовчить. Вона просто витирає руки рушником і сідає за стіл. Наче все це не про неї.

— Чого мовчиш? — голос батька стає гучнішим. — І після цього ти ще маєш нахабство повернутися додому? В мою квартиру?

Я нічого не відповідаю. Лише стискаю рюкзак і дивлюся собі під ноги.

— Ти — сором родини, — шипить він. — Чорт забирай, дитину принесла від кого? Від мажора, якому ти й даром не треба?

— Досить, — видушую нарешті. Голос мій тихий, але твердий. — Досить, будь ласка.

— Ні! — кричить він. — Ти будеш мене слухати, бо це мій дім! А я — твій батько, чорт забирай!

— Ти вже давно не батько… — виривається з мене, і я відчуваю, як щоки палають. — Ти п’єш, кричиш, знущаєшся з мами, з мене… А тепер ще хочеш вирішувати, що мені робити з моїм життям?

Його очі розширюються. Він робить крок вперед, але я вже встигла відступити.

— Не підходь, — кажу твердо.

— Вали! — випалює він. — Хочеш народжувати — йди й народжуй! Але не тут. Не на моїй шиї!

Я кидаю погляд на маму. Вона мовчки їсть суп. Ні слова. Ні погляду. Ні захисту.

Я не плачу. Не цього разу. Я просто повертаюсь і йду до своєї кімнати. Зачиняю двері, спираюсь на них спиною і повільно опускаюсь на підлогу.