Розділ 10

Іра

Я прокидаюсь ще до будильника. В кімнаті напівтемно — лиш тоненька смужка світла пробивається крізь штору, повільно ковзаючи стіною. Очі печуть, тіло втомлене, а думки... вони не стихають навіть у снах.

Я лежу нерухомо й згадую вчорашнє. Як сиділа в тиші автомобіля, не знаючи, куди дивитися. Як поруч мовчав Віктор, тримаючи руки на кермі, а його погляд — твердий, впевнений, хоч і трохи втомлений. Ми не говорили ні слова. Лише коли він зупинився біля мого будинку, трохи почекав, перш ніж заглушити двигун. Поглянув на мене і сказав спокійно:

— Я зателефоную найближчим часом. Як тільки щось вирішимо.

Я кивнула. Відчинила двері й вийшла. Не дякувала — не тому, що не хотілося. Просто голос зник десь у грудях. Він стулився до серця, де вже й так тісно.

Тоді вдома всі спали, і це було, напевно, найкраще, що могло статися за ці дні. Я тихо пробралася до своєї кімнати, навіть не вмикаючи світло, роздяглася й впала в ліжко, ніби тіло само несло мене в ковдру.

А зараз — ранок. І я чую, як на кухні гримить посуд. Звук знайомий, різкий, злісний. Мама вдома. І якщо вона досі не пішла на роботу, то чекає мене, щоб поговорити.

Моє серце стискається. Я перевертаюся на спину і довго дивлюсь у стелю. Мені хочеться знову накритися ковдрою з головою, але я вже не маю права тікати. Не тепер. Не коли я вже прийняла рішення.

Я повільно встаю, одягаю теплий светр і затягую волосся у хвіст. У дзеркалі — бліде обличчя, припухлі очі й тінь втоми, яка не зникає вже кілька днів. Я вдихаю — глибоко, мов перед стрибком — і виходжу в коридор.

Кухня залита світлом. Мама стоїть біля плити спиною до мене. Переставляє тарілки, різко, як завжди, коли зла. Вона знає, що я тут, але мовчить.

— Добрий ранок, — кажу тихо.

Вона не повертається. Кидає ножа на дошку й нарешті озивається:

— Не знаю, що в ньому доброго.

Я стискаю пальці.

— Якщо ти хочеш поговорити…

— Я хочу, щоб ти не ламала собі життя, — перебиває вона. Тепер дивиться на мене. Погляд важкий, пронизливий. — І щоб не тягнула нас усіх на дно. Зрозуміло?

Я мовчу. Вона зітхає. Може, бачить мій вигляд. Може, відчуває, що більше тиснути марно.

— Я не буду тебе вмовляти, — каже. — Але знай: ти сама за це відповідатимеш. І коли залишишся з дитиною, без грошей, без освіти, без чоловіка — не приходь до мене зі сльозами.

— Я й не прийду, — відповідаю спокійно. І дивно: мені не боляче це говорити. Бо ця правда вже давно зріла всередині.

Я беру чашку, наливаю собі води й виходжу з кухні. Не сварячись. Не плачучи. Бо тепер я знаю, що шукати підтримку тут немає сенсу. 

Збираюсь швидко, беру свою сумку і покидаю квартиру. Біжу на зупинку, бо накрапає дощ, а мені не можна хворіти. Це може статися, якщо промокну. 

Я сиджу в автобусі, що гойдається на кожній ямі, й дивлюсь у вікно. За склом місто повільно оживає — люди поспішають, тримають каву в руках, хто усміхається, хто свариться на зупинці через тисняву. А мені байдуже. У мене всередині теж тиснява. Тільки не з тіл, а з думок.

Я знову і знову згадую, як Алекс сказав це. Прямо, без вагань. У кабінеті його батька, ніби не про мене йшла мова. Не про нас.

Вона занадто… проста для мене.

Слова різали, як лезо. Спокійно, чітко, холодно. Можливо, він і не хотів мене вразити. Можливо, просто сказав те, що справді думав. Але хіба від цього легше?

Ми не так вже й довго зустрічались. Місяці? Можливо, два, з хвостиком. Але він був теплим. Усміхався мені, запрошував на прогулянки, писав повідомлення посеред ночі — “Не сплю, думаю про тебе.” Я вірила кожному слову. Бо коли ти закоханий — віриш, навіть коли не треба.

А тепер… тепер я знаю, що то була цікавість. Тимчасовий азарт. 

“Нова дівчина, не така як інші”, — мабуть, він подумав.

“Не така прилипуча, не з мейкапом, що ховає обличчя, не така, що грає у звабу.”

Я була простою. І, вочевидь, саме тому йому було цікаво. Але цікавість минає. Завжди.

Я торкаюся животика. Поки ще плоский, нічого не видно. Але я вже знаю — там є життя. Маленьке, крихітне, але справжнє. І навіть якщо Алекс відвернувся — я не маю права це життя зрадити. Бо тоді… я стану такою ж, як він.

Тільки-но заходжу до корпусу, як Катя одразу махає мені з лавки біля вікна. Її очі миттєво пробігаються моїм обличчям — уважно, з тією напругою, яку можна бачити тільки у справжньої подруги.

— Привіт, — кажу я тихо, сідаючи поряд.

— Ти виглядаєш як людина, що не спала всю ніч, — констатує вона.

— Бо не спала, — я пробую усміхнутися, але виходить дуже криво.

— Іро… — її голос м’який, але стурбований. — Що сталося вчора після того, як ти поїхала?

Я видихаю. Не знаю, з чого почати. Здається, вчорашній день був як цілий рік. А тепер мені треба його втиснути в кілька речень.

— Після універу мене забрав батько Алекса… — кажу, і Катя одразу округлює очі. — Він повіз мене до лікаря. Вперше послухала серце. Знаєш… там всередині вже щось б’ється. Маленьке таке, але живе.