Розділ 9

Алекс

Я виходжу з її кімнати, зачиняючи двері трохи голосніше, ніж треба. У коридорі тиша. Але в голові — шум. Серце стукає швидко, надто швидко. Пальці стиснуті в кулаки, і я майже зриваюся, коли батько жестом кличе мене за собою. Без слів. Просто розвертається і прямує до свого кабінету.

Я йду слідом.

Усередині знайомий запах шкіри, дерева і старих книг. Кабінет батька завжди був особливим простором. Місцем сили. Місцем, де я завжди відчував себе кимось. Тут мене хвалили. Тут я чув лише хороші відгуки про свою гру. 

А зараз — ні слова. Тиша.

Він сідає в крісло. Повільно. Втомлено. І дивиться на мене. Цей погляд… він ріже глибше, ніж будь-який докір. У ньому немає злості. Лише розчарування.

Я зціплюю щелепу і стискаю кулаки.

— Що, тепер ти вже не пишаєшся мною? — кажу з викликом. — Через один прикрий випадок усе летить шкереберть?

— Це не прикрий випадок, — відповідає спокійно. — Ця дівчина завагітніла від тебе. А ти повівся, як пацан. Не як чоловік.

— А що я мав зробити, га? — напружуюсь. — Мені двадцять два. У мене попереду контракт, кар’єра! Я не можу бути батьком. Не зараз. Я просто…

— Ти просто як твій батько, — перебиває він. Його голос тихий, але кожне слово — як удар. Мене ніби розриває зсередини.

—Не згадуй його, — різко кажу. — Ти ж сам завжди казав, що він для тебе не існує.

— Саме так. Бо він покинув твою маму вагітною. Як ти хочеш зробити зараз з Ірою. То чим ти відрізняєшся від нього?

Я мовчу. Мені хочеться кричати. Бити кулаком по стіні. Бо я не хочу бути, як той чоловік, якого я ніколи не знав. Але я теж не хочу втратити свій шанс.

— Ти не розумієш, — шепочу. — У мене є мрія. І я все роблю, щоб вона стала реальністю. Ця вагітність… дитина… це просто не входило в план.

Батько підводиться. Підходить ближче. Його погляд не тисне, але він серйозний, твердий.

— А життя рідко питає, що входить у твій план, — говорить твердо. — Ніхто не каже, що ти маєш розпрощатися з мрією. Ти будеш спортсменом, як і хотів, але одночасно з цим і батьком. 

— Тату… — видихаю. 

— Ви з Ірою одружитесь. Я візьму на себе всі клопоти щодо її вагітності, але вона житиме з тобою. 

— Та ти знущаєшся! — вибухаю від обурення. — Я не збираюсь одружуватися! Ні з нею, ні з будь-ким іншим! І взагалі, я планував порвати з Іриною після закінчення універу. Вона занадто проста для мене. 

— Чому ж тоді ти з нею спав? — батько не добирає слів, і я розумію його стан. — Чому не обрав собі якусь модель? 

— Не знаю, — ціджу, і це правда. 

Іра мене зацікавила тоді, але зараз я хочу акцентувати увагу на кар'єрі, і все. 

Батько хоче ще щось сказати, але не встигає. Його погляд торкається чогось за моєю спиною, і він напружується. Я теж повертаю голову і бачу Іру. Вона стоїть у дверях, вся така бідна і нещасна, в очах сльози. Вона точно чула, що я сказав, і мені, якщо чесно, зовсім її не шкода. Нехай знає, що я не хочу бути батьком і чоловіком проти власної волі. 

— Іро… — тато підводиться і швидко обходить стіл. 

— Пробачте, що заважаю, — мимрить. — Я хотіла сказати, що викликала таксі. Дякую, що допомогли, але мені треба повертатися додому. 

— Іро, вже пізно. Яке таксі? — тато наближається до неї. — Послухай, тобі краще залишитися тут, а завтра зранку водій тебе відвезе. 

— Ні, я… — на частку секунди її очі знаходять мої, але я не відвертаюсь. Вона сама це робить. — Я краще піду. 

Іра залишає кабінет, і батько поспішає за нею. Я лише фиркаю і залишаюся стояти на місці. 

Ні, я не збираюсь брати участь у цьому божевіллі. Просто стою кілька секунд, поки її кроки стихають у коридорі, а потім повільно опускаюсь на диван. Сідаю, зчіплюю руки, спершись ліктями на коліна, і прикриваю обличчя долонями. У скронях стукає. Груди ніби стискає лещатами.

Чорт. Вона все чула. Та нехай. Чесно — мені байдуже.

Я не винен, що вона підслухала розмову, яка стосувалась її. І я не просив її сюди приходити. Це батько вирішив грати у великого рятівника.

Я не розумію… Як він так швидко перейшов на її бік?

Ще вчора хвалив мене перед гостями, казав, що я його гордість. А сьогодні?

Сьогодні я вже розчарування. Бо не захотів зв'язати собі життя з дівчиною, яку знаю всього кілька місяців, і яка… яка взагалі хто?

Я заплющую очі. Пробую згадати, чим вона мене зачепила. Тим, що не дивилась, як усі інші? Тим, що не бігала за мною? Та це тривало два тижні. Потім вона сама прийшла. Сама втягнулась. А зараз — з вагітністю, з очима, повними сліз, з голосом, що дрижить…

 Хіба я повинен ламати власне життя через неї?

Ні.

Я не дам цій ситуації розтрощити все, до чого я йшов.

Я буду грати у великому клубі. Мене вже помітили. Мені не можна гальмувати. І я не можу звалити на себе дитину. Не зараз.