Розділ 7

Я заходжу до університету, не озираючись. Хоча відчуваю на собі погляд — гострий, спалюючий. Він не вибігає вслід, не кричить, не зупиняє. Може, думає, що я ще передумаю. Що знову втечу — але вже не від нього, а від самої себе.

Двері зачиняються за мною — і відрізають від реальності, в якій залишився Алекс. У коридорі людно, але мені байдуже. Я йду механічно. Слів не чую. Лише серце гупає в грудях так сильно, що, здається, його чують усі.

Я сідаю на вільну лаву біля аудиторії, хапаю повітря, як після глибокого занурення. Сльози сверблять в очах, але я не дозволяю їм скотитися. 

Згадую конверт і його холодний голос: “Будь ласка, зроби цього разу все правильно”.

Правильно?

Тобто — убити. Зрадити. Знищити. Бо так простіше. Бо так зручніше. Бо тоді не доведеться ні за що відповідати.

А я — неправильна. Бо не згодна так вчинити.

Я не герой, не мучениця. Я просто дівчина, яка не зможе потім жити, якщо зробить аборт. Бо щоразу, коли я дивитимусь у дзеркало — бачитиму порожнечу.

А дитина… вона вже є. Вона вже частина мене.

Я не знаю, як усе буде. Не знаю, де житиму, як зароблятиму, хто буде поряд. Але знаю одне: я буду боротися, скільки вистачить сил.

Перша пара розпочинається, і Катя вбігає до аудиторії якраз перед викладачем. Зараз я не можу все їй розповісти, тому доводиться зачекати до перерви, коли зайвих вух стане менше. 

— Та ну, ти що, він справді кинув тобі гроші? — Катя ледве стримує емоції, коли ми з нею ховаємось у кутку кафетерію між парами. 

Я лише кивнула. Після всього вже навіть не болить — тупо дзвенить десь у грудях, як глуха порожнеча. Я розповіла їй усе, і стало трішечки краще.

Катя на мить замовкає. Її очі блимають — вона ніби прокручує всі можливі способи, як би вона вибила з нього дурість, якби стояла поряд.

— Знаєш що, — нарешті каже вона. — Він слабкий. От і все. Йому страшно — не через тебе, а через себе. Через те, що не знає, як жити, якщо щось піде не за його планом. Але це не твоя вина, ясно?

Я дивлюсь на неї. Катя завжди була різкою, гучною, але зараз у її голосі стільки тепла, що мене знову накриває. Я не плачу, але ковтаю повітря, ніби воно знову починає доходити до легень.

— Дякую, — шепочу. — Просто я навіть не знаю, з чого почати. Як із цим бути.

— Починай із себе, — рішуче каже вона. — Не з нього, не з мами, не з універу. Починай з того, що ти хочеш. А вже тоді будемо думати, як усе влаштувати. Разом.

Я лише киваю, бо її слова мають сенс. Тепер я маю думати лише про себе і дитину, а все інше просто не має значення. 

Після лекцій я йду коридором — стараюсь тримати рівне обличчя, не звертати увагу на погляди. Але всередині все стискається, коли бачу Назара — друга Алекса.

Він стоїть біля вікна, щось гортає в телефоні. Помічає мене, і на його обличчі — не сміх, не зневага, не здивування. Він ледь помітно усміхається і робить крок до мене. 

— Іро, — зупиняє мене.

Я вагаюсь, але таки зупиняюсь. Він говорить першим, не давши мені шансу втекти:

— Я знаю про вагітність, — шепоче. — Алекс розповів. Лише мені. Він нервує. Це дуже неочікувано. 

Я мовчу. Слухаю. Чекаю, що буде далі.

— Я не засуджую. І точно не підтримую те, як він себе повів. Знаєш, ми з ним друзі сто років, але іноді… — він знизує плечима. — Іноді хочеться влупити йому за оту самовпевненість.

— Назаре, я не хочу тебе втягувати у це. Це не твоя історія, — кажу я спокійно.

— Може й не моя. Але ти маєш знати, що не всі вважають тебе дурною або жалюгідною. Дехто, наприклад, я… вважає, що ти сильніша за всіх тут присутніх. 

Його слова змушують мене на секунду затамувати подих.

— Дякую, — лише це можу відповісти. 

— Та будь ласка, — тепло усміхається. — І знай, що б ти не вирішила — я на твоєму боці. Тому можеш не вагаючись звертатися по допомогу. 

Я киваю, переконана у тому, що ніколи нічого в Назара не проситиму. Так, він хороший і завжди добре до мене ставився, але він — друг Алекса, і цим усе сказано. 

Я виходжу з корпусу університету, стискаючи в руках сумку. Попереду ще кілька годин роботи — мої години тиші, коли можна втекти в замовлення, усмішки для клієнтів і дзвін посуду. Це хоч щось, що тримає мене на поверхні.

Я переходжу через дорогу, вже майже підходжу до зупинки, коли раптом чую, як за спиною гальмує машина. Тиша, потім відчиняється вікно, і я, ще не обернувшись, уже знаю, хто це.

Чорний Мерседес із тонованими вікнами. Машина, що виглядає так само впевнено й спокійно, як і її власник.

— Пані Ірино? — звертається до мене водій, чоловік у строгому сірому костюмі. Він чемний, голос рівний. — Пан Віктор просить, щоб ви сіли до салону. Він хоче поговорити з вами.

Моє серце ледь не вистрибує з грудей. Я кліпаю, зупиняюсь на кілька секунд. Погляд ковзає по авто. Батько Алекса тут.

Я ковтаю слину. На мить хочеться просто піти, вдавати, що нічого не чула, що в мене важливі справи. Але якщо він приїхав — отже, це важливо. Я не маю права ховатися вічно.