Розділ 6

Він іде до мене впевнено. Повільно, спокійно. У його русі немає жодної розгубленості чи збентеження. Наче ми не бачилися кілька днів просто тому, що не було часу. Наче між нами не було нічого важкого, складного, болючого.

На обличчі — легка усмішка. Його улюблена: розслаблена, напівіронічна, трохи з нахилом голови.

— Привіт, — каже він, зупиняючись зовсім близько. — Як справи?

Я не відповідаю одразу. В голові дзвенить. Серце б'ється швидше, але не від хвилювання. Від обурення.

Він точно знає, де я працюю. І зараз я навіть не сумніваюся — він навмисно привів сюди команду. Щоб подивитись, як я реагуватиму. Щоб побачити, чи не влаштую сцену. А може… просто, щоб натиснути м’яко, без слів.

Його впевненість вбиває.

Я кидаю на нього погляд — спокійний, рівний, майже байдужий.

— Працюю, — відповідаю коротко і знову повертаюсь до чашки, яку витираю рушником, хоча вона вже суха. Просто не можу на нього дивитись довше, ніж секунду.

— Бачу, — він усміхається ще ширше, ніби це якийсь привітальний жарт. — Добре виглядаєш.

Мені хочеться засміятись. Чесно. Заливисто, голосно, гірко, але я мовчу.

— Ми вирішили заглянути, — продовжує він, зручніше вмощуючись біля барної стійки, наче ми старі друзі. — Хлопці святкують, ти ж знаєш. Гра була класна.

Я стиха киваю. Так, гра була. Його гол. Його радість. Його усмішка, коли він обіймав маму, тата, сестру. А потім — моє зізнання, його “я дам тобі гроші”, його втеча.

Він говорить так, ніби нічого не сталося. І найбільше мене лякає… що він справді так думає.

Його спокій — холодний. Його очі — ясні, легкі, чисті. Як у людини, яка вже збулася проблеми.

Він щиро думає, що я вже все вирішила. Що я позбулася цієї історії. Що більше нічого між нами немає, крім спогаду.

Він і гадки не має, що я не зробила аборт. Що я ніколи б не зробила. Що всередині мене досі росте маленьке життя. Його життя.

Я дивлюся на Алекса. На його обличчя, яке мені колись здавалося теплим, надійним, рідним. А тепер бачу перед собою чужу людину.

Незнайомця, який живе у своїй версії реальності, де я вже позбулася проблеми, а він — повернув собі спокій і право дихати на повні груди. Я знаю, що не можу сказати йому правду. Поки що не можу, адже його батько обіцяв мені допомогти.

Саме тому я натягую на обличчя байдужу маску, беру блокнот, ручку, вдихаю глибше. І йду до столу футболістів. Їхні голоси гучні, сміх розсипається навколо, хтось махає мені, хтось навіть підморгує.

— Добрий вечір. Що будемо замовляти? — кажу рівно, холодно і чітко.

Ніхто нічого не підозрює. Я швидко записую: бургери, паста, лимонади, кави, десерти. Всі сміються, щось додають, сперечаються, міняють місцями позиції. Я не слухаю — просто пишу.

Відчуваю, як він стежить за мною.

Алекс мовчить. Але коли я повертаюсь, щоб іти до бару, він нарешті кидає:

— Я відвезу тебе після зміни. Нам треба поговорити.

Я завмираю. На мить. Тільки на мить. Але цього досить.

Мені не потрібно питати, про що він хоче говорити. Я знаю. Я відчуваю кожною клітиною. Він принесе гроші. Акуратно складені в конверт. Скаже щось про “це не від байдужості”, про “ми ще молоді”, про “ти сама казала, що не знаєш, що робити”.

А я не зможу їх взяти. Я не зможу зіграти в цю гру. Я не зможу сказати: “Все добре. Уже зробила. Уже нічого немає.”

Я — не актриса. Я — просто дівчина, яка залишилась одна з дитиною під серцем і з правдою, яку не можна сказати.

Тому я приймаю рішення миттєво. Я втечу.

Не скажу нічого, просто піду після зміни через службовий вихід. Без слів, без прощання. Я не дозволю йому говорити зі мною так, ніби все вже позаду.

Бо ще нічого не закінчилося, і навряд чи закінчиться. 

Хлопці отримали свої замовлення. Алекс усміхається — говорить щось Назару, нахиляється, щоб зробити ковток з чашки. Все в ньому кричить про спокій. Про те, що він переконаний: ми з ним домовилися. Що все під контролем.

Я більше не можу дихати тим самим повітрям, що й він саме тому вирішую, що час настав і мені треба тікати. 

— Аню, — звертаюся до напарниці біля барної стійки. — Ти можеш допрацювати за мене? 

Вона зиркає на мене — втомлена, але з розумінням. Киває. Я навіть не пояснюю більше.

У службовому коридорі я тремтячими руками знімаю фартух, перекидаю через плече сумку, хапаю куртку й кулею вилітаю через чорний вхід. Там темно, тихо, пахне сирістю й кавовими зернами, що зберігаються на складі.

Я йду швидко, майже біжу. Ховаюсь у натовпі, піднімаю комір куртки, ніби це мене захистить від усього. Добігаю до зупинки, стрибаю в перший автобус, не дивлячись на маршрут. Лише б їхати. Лише б далі. Лише б не бачити його очі, коли він зрозуміє, що я втекла.

На півдорозі телефон починає дзвонити. Звісно ж, це Алекс. Коли лунає перший дзвінок — я дивлюсь на екран і не відповідаю. Другий — стискаю телефон сильніше. Третій — серце стискається в грудях, як від лещат.