Розділ 5

Коли я заходжу в під'їзд, у животі знову стискається тугий клубок тривоги. Двері квартири трохи прочинені — отже, тато вже вдома.

Я обережно заходжу. Не встигла ще ступити за поріг, як у коридор проривається знайомий крик.

— Ти бачила, скільки я заробляю?! — репетує батько. Голос хриплий, роздратований, із тією самою ноткою, яка звучить завжди після випивки. — Я працюю день і ніч, а ти тільки пилиш мене й рахуєш мої гроші!

— Твої? — мамин голос різкий, нервовий, слова — наче ножі. — Це наші гроші! Наші! Бо ми сім'я!

— Сім'я? — тато регоче як божевільний. — Тобі самій не смішно це казати?

Я стою в коридорі, стискаю ремінь сумки, в шлунку все холоне. Сварка розгоряється, як завжди — швидко, голосно, брудно.

Я повільно проходжу коридором, намагаючись бути невидимою. Батько махає руками, мама кричить, поруч Настя забилась у свій куток із телефоном, навіть не реагує — для неї це вже норма.

На мене ніхто не зважає.

Я ковтаю повітря, відчуваю, як груди стискає так, що хочеться зникнути. Від цих стін, від крику, від усього. Особливо тепер, коли всередині я ношу ще одну маленьку таємницю, про яку вони й гадки не мають.

Я не витримую. Мовчки хапаю куртку, вислизаю за двері, наостанок голосно ними гримнувши.

Двір майже порожній. Пізній вечір, прохолодно, ліхтарі кидають жовте світло на порожній дитячий майданчик, де залишився лише забутий м'ячик і поламані гойдалки.

Катя вже чекає.

Вона сидить на краю пісочниці, кутається в худі, побачивши мене — підскакує і до мене наближається. Я написала їй кілька хвилин тому, а вона вже примчала, щоб мене підтримати. 

— Іро? Що сталося? Ти виглядаєш жахливо…

Я підходжу, ми сідаємо, і я притискаю руки до колін.

Мовчу кілька секунд, вдихаю повітря, воно свіже, холодне, але все одно не заспокоює.

— Я сказала йому, — нарешті вичавлюю з себе.

Катя округлює очі, сідає ближче:

— І? Що він? Що сказав?

Я стискаю губи, погляд опускаю на мокрий пісок:

— Сказав… що нам рано. Що треба позбутися… — голос тремтить, але я ковтаю сльози. — Що дасть гроші, зробимо все тихо, а потім… колись… будуть діти. Але не зараз.

Катя хапається за голову:

— Господи… Іро… Я ж казала, він може злякатись. Але це… Це жорстко.

Я киваю, відчуваю, як серце знову стискається.

— Це ще не все, — додаю тихо. — Його батько все чув.

Катя широко розплющує очі:

— Його батько? Той самий бізнесмен? 

Я лише киваю.

— І що? Він теж хоче, щоб ти… — вона не договорює.

Я знову хитаю головою:

— Ні. Він… хоче, щоб я залишила дитину.

Катя завмирає, дивиться на мене так, ніби не розуміє, чи вона це правильно почула.

— Він підтримує тебе? — шепоче вона.

— Він не підтримує мене, — поправляю. — Він підтримує дитину. Але сказав, що допоможе. Що ця дитина має народитися.

Ми сидимо мовчки. Вітер кидає в обличчя пасма волосся, ніч згущається, але ніхто з нас не поспішає додому. 

Катя хитає головою:

— Ти взагалі уявляєш, у що ти втягнулась? Іро, ти носиш під серцем дитину від зірки універу. Навіть думати не хочу, що буде коли сам Алекс дізнається, що ти заодно з його батьком. Він-то думає, що “проблему” можна усунути, але цього не станеться. 

Я закриваю обличчя руками.

— Я сама не знаю, чого чекати.

Ми з Катею розходимось, так нічого і не придумавши. Я розумію, що єдине рішення, яке я можу прийняти — це очікувати на наступну зустріч з батьком Алекса. А вона буде. Я в цьому навіть не сумніваюсь. 

Наступний ранок починається з відчуття, ніби мене переїхала вантажівка. Очі ледь розплющуються, шкіра липка від поту, шлунок стискає важким, неприємним клубком. Я тільки намагаюсь піднятись із ліжка, як хвиля нудоти накриває настільки різко, що в животі все стискається.

Я ледь встигаю добігти до ванної. Коліна підгинаються, долоні тремтять, я нависаю над унітазом — і мене вивертає. Все, що було всередині, виходить із неймовірною силою, горло пече, голова паморочиться. Сльози з’являються самі по собі від напруги, а руки так сильно тремтять, що я не можу нормально обпертись об край раковини.

Кілька хвилин я сиджу на холодній підлозі, притулившись спиною до стіни, дихаючи уривчасто.

Ось воно. Все справжнє. Це вже не просто дві смужки на тесті.

Я витираю обличчя, намагаюсь зібратись, підводжусь, полощу рот, дивлюсь у дзеркало — виглядаю жахливо. Бліда, очі втомлені, волосся скуйовджене.

Я виходжу з ванної, і майже одразу стикаюся з мамою.

Вона стоїть у дверях кухні, одягнена у халат, руки схрещені на грудях, погляд уважний і підозрілий. Знову ранковий настрій — кислий, напружений, але цього разу є щось інше. Вона явно все чула.