Розділ 4

Парковка потроху порожніє, люди роз'їжджаються, лунають останні фрази, сміх, двигуни заводяться. Я стою біля його Феррарі, знову стискаю край своєї сумки, відчуваючи, як долоні пітніють, а серце калатає так, ніби зараз вирветься з грудей.

Алекс нарешті підходить. Уже переодягнений — темні джинси, світла футболка, волосся ще трохи вологе, пахне парфумом і свіжістю. Усміхається, наче нічого не сталося.

— Все, я твій, як й обіцяв, — кидає легко, підморгує.

Я ковтаю повітря. Зараз. Це має бути зараз. Я не можу більше тягнути.

— Алексе… — голос зривається, я вдихаю глибше, стискаю пальці в кулаки, щоб не трусились. — Я… я маю сказати тобі… щось дуже серйозне.

Він відразу нахмурюється, стає трохи стриманішим, але підходить ближче, обіймає мене за плечі.

— Що сталося? — його голос м'якший, але в очах — напруга.

Я видихаю. Розумію, що вже немає шляху назад.

— Я зробила тест, — кажу ледь чутно, дивлячись кудись убік, не на нього. — Я… вагітна.

Тиша. Моментально зникають усі звуки.

Наче навколо все завмирає. Чути лише, як десь заводять машину, як вітер зриває листя з дерев, як моє серце б'ється в вухах. Я все ж наважуюсь поглянути на нього.

Алекс стоїть, ніби прибитий до землі. Його обличчя миттєво змінюється: усмішка гасне, погляд холоне, в очах з'являється те саме напруження, якого я боялася.

— Ти… — він проковтує повітря, проводить рукою по потилиці, відступає на крок. — Ти серйозно?

Я киваю, губи тремтять.

— Я зробила тест… В туалеті універу… Він показав дві смужки… — голос ледь чутний, та й слова звучать кволо, ніби їх виривають із мене силоміць.

Він мовчить ще секунду, а потім повільно вдихає, наче намагається зібратись із думками.

— Чорт… — Алекс дивиться на мене вже зовсім по-іншому, не так, як кілька хвилин тому. — Іро, ти розумієш, що нам обом… рано заводити дітей?

Його слова б’ють, наче холодний душ.

Я стискаю плечі, опускаю голову.

— Я… я не планувала… Тобто… ми не планували. Просто… — я замовкаю, бо немає сенсу щось пояснювати. Це не заплановано, це страшно, і я сама ледь тримаюсь. Але Алекс має розуміти, що це не тільки моя відповідальність, але і його.

Алекс нервово проводить рукою по обличчю, відвертається на мить, б’є ногою по землі, потім знову дивиться на мене:

— Ти ж знаєш, що зараз у мене геть інші плани. Інше життя. Це… — він хитає головою, в його очах — паніка, розгубленість і страх, змішаний із злістю. — Це все зламає. Все, що я будував, усе, що планував. Ти розумієш це?

Я стою, ніби прибита. Наче земля під ногами щезає.

Я так і знала. Так і знала, що він не зрадіє.

Алекс ще якусь мить мовчить, потім робить крок до мене, вже м'якше, стискає мої плечі:

— Я не кажу, що ми не впораємось… Але, блін… Нам обом… рано це. Ми ж діти ще самі…

Я киваю, сльози підступають до очей, але я їх ковтаю.

— Я знаю… — шепочу.

Всередині все горить. Горить від болю, страху, розчарування. Той Алекс, що зараз переді мною — не злий, не байдужий, просто розгублений хлопець, який хоче втримати контроль над своїм життям.

Але я знаю — після сьогоднішнього вже нічого не буде під контролем.

Я ще стою, намагаючись зібратися, коли він мовчить. На його обличчі — боротьба, я це бачу. Боротьба між словами, які він не хоче казати, і страхом, який уже проривається назовні.

Він робить крок до мене ближче, притискає пальці до скроні, стискає губи, а потім нарешті говорить:

— Іро, слухай… — голос хриплий, ніби йому важко це вимовляти. — Можливо… Можливо, краще зараз… цього… позбутись.

Я завмираю. Всі звуки довкола стихають. Серце падає десь униз, наче камінь.

— Що? — ледь шепочу я.

Алекс відвертає погляд, знову проводить рукою по волоссю, нервово ковтає повітря.

— Заспокойся… Просто послухай… — він обережно, але дуже холодно вибудовує фрази, наче шукає, як сказати це так, щоб не образити, але це неможливо. — Я не хочу, щоб ти ламала собі життя. І щоб ми обоє… — він зітхає, кидає погляд кудись у бік машини. — Я зараз реально на межі. Моє майбутнє… Ти ж бачила сьогодні. Я повинен зосередитись. Це наш шанс.

Він знову дивиться на мене, очі серйозні, холодні.

— Я дам тобі гроші. Все буде тихо. Ніхто не дізнається. Ні мої батьки, ні хтось в університеті. Ніхто. Зробимо все правильно. Ми ще встигнемо… Коли станемо на ноги… Коли все буде стабільно. Я тобі обіцяю — у нас будуть діти. Але не зараз. Не в цю мить. Не так…

Я стою, наче під крижаним душем. Мої руки затиснуті в кулаки, нігті впиваються в долоні, горло перехоплює.

Слова вириваються самі:

— Ти серйозно? Просто… позбутись? Як проблему?

Алекс зітхає, здається, його дратує мій тон, але він стримується.