Розділ 3

День тягнеться, як густа смола. Заняття йдуть одне за одним, але ніхто особливо не слухає викладачів. Студенти переглядаються, перешіптуються, у коридорах сміються, обговорюють гру, яку чекають усі.

Навіть викладачі сьогодні м'якші, як не дивно. Один із професорів, проходячи повз нас із Катею, сам кидає:

— Ну що, дівчата, вже готуєтесь дивитися на переможний матч нашої команди?

Катя усміхається, а я киваю, хоча всередині все стискається.

Атмосфера навколо гуде. Всі вірять у перемогу. В Алекса. Він — герой університету, капітан, зірка, майбутнє цього місця. Сьогодні має бути його вечір. Вечір, де кожен чекатиме від нього лише блиску, сили, впевненості.

А я сиджу на парах, стискаю в руці ручку, дивлюсь у вікно і думаю про інше.

Що буде, коли все закінчиться?

Коли заняття завершуються, ми з Катею йдемо до стадіону. Людей уже багато, студенти тягнуться потоками, хтось із плакатами, хтось із символікою команди. Навколо — атмосфера свята. Сміх, вигуки, захоплення.

Я вдихаю повітря — воно прохолодне, але солодке від хвилювання, від того особливого передчуття, коли щось має статись.

Ми займаємо місця у другому ряду, майже над самою бровкою. Катя активно розглядає трибуни, шукає знайомих.

— О, дивись! — штовхає мене ліктем. — Там його родина.

Я переводжу погляд і завмираю. Трохи лівіше від нас, у третьому ряду, сидять батьки Алекса.

Його батько — високий, суворий, з рівною посадкою і холодним поглядом. Його обличчя неодноразово з’являлось у новинах, журналах, на економічних форумах. Відомий бізнесмен, власник декількох компаній, спонсор благодійних проектів, і, звісно, меценат університету.

Поруч — мама Алекса. Колишня модель. Навіть зараз, у свої роки, вона виглядає так, ніби зійшла з обкладинки глянцю: ідеальна укладка, дорога сукня, окуляри на пів обличчя. В ній є все — стиль, холодність і, здається, недосяжність.

А між ними — дівчина. Молодша сестра Алекса. Їй сімнадцять. Схожа на маму — худа, висока, темне волосся, легкий макіяж і телефон у руках. Вона постійно щось знімає, робить сторіз, кидає погляди на поле.

Я ковтаю повітря. Вони виглядають… ідеальними. Холодно-бездоганними. З іншого світу.

І знову те саме відчуття — ми не схожі. Я, донька вчительки і працівника якогось автосервісу. З сім’єю, де сварки за стіною стали нормою. Вони — світ, де гроші, вплив, краса й перемоги.

Катя говорить щось поруч, але я майже не чую. Погляд не може відірватися від родини Алекса. І серце знову стискається.

А якщо він дізнається… якщо вони дізнаються… Вони мене знищать. Їхній син — на вершині. А я? Я — проблема, яку легко прибрати.

Я ховаю руки в кишенях куртки й опускаю голову.

Катя перехоплює мій стан, дивиться на мене уважніше:

— Усе буде добре. От побачиш. 

Я усміхаюсь ледь-ледь, але всередині — порожнеча. Я хочу їй вірити. Хочу, але не виходить. 

Тим часом поле вже заповнюється гравцями. Матч ось-ось розпочнеться.

Команда виходить на поле під оплески та вигуки. Стадіон гуде, трибуни наче живі. Хтось розвішує прапори з емблемою університету, хтось махає шарфами, всі — у передчутті. Сьогодні має бути перемога, і кожен у це вірить.

Я сиджу, стискаю край сидіння й не можу відірвати погляду від Алекса.

Він іде першим, капітан, із пов’язкою на руці, впевнений, зібраний. Його темне волосся коротко підстрижене, під світлом прожекторів обличчя здається ще більш чітким, мужнім. Його кроки впевнені, постава пряма, в очах — лише мета перемогти.

Він махає рукою в бік трибун, і на мить ловить мій погляд. Усміхається. Тією самою усмішкою, яку я знаю — теплою, ніжною. І в цей момент усе, що вчора здавалося страшним, ніби розчиняється.

Та ненадовго.

Я переводжу погляд лівіше — батьки Алекса спокійно спостерігають, без зайвих емоцій. Батько сидить із серйозним виразом обличчя, мама час від часу розглядає оточення, молодша сестра активно щось знімає на телефон. Усі вони — частина іншого світу.

Лунає свисток, і матч розпочинається. Я знову концентрую увагу на полі.

Хлопці кидаються вперед, м’яч стрімко рухається по полю, перші атаки, перші емоції трибун. Катя коментує кожен рух, хвилюється, стискає мою руку:

— Дивись, який він сьогодні заряджений. Все точно буде круто!

Я киваю, але мої думки не відпускають.

Я дивлюсь, як Алекс обігрує суперників, як пасує м’яч, як усміхається, як зосереджено піднімає голову. Він у своїй стихії. Для нього цей матч — шанс. Для всієї команди — можливість кращого майбутнього. Тут, зараз — вирішується все.

І я знаю — після фінального свистка, після його перемоги чи поразки, я маю сказати правду.

Після гри. Тільки після гри.

Я піднімаю комір куртки, стискаю кулаки в кишенях і дивлюсь, як м’яч знову опиняється у ногах Алекса.