Розділ 2

Я сиджу на пасажирському сидінні, затискаючи ремінь безпеки пальцями так, що кісточки побіліли. Алекс заводить авто — червона Феррарі зривається з місця майже беззвучно, м'яко, ніби ковзає дорогою. Він усміхається, повний енергії, очі блищать, голос — упевнений, захоплений.

— Ти навіть не уявляєш, що завтра буде, — говорить він, притискаючи руку до керма, іншу кладе на перемикач швидкостей. — Це наш шанс. Реальний шанс отримати те, про що давно мріємо. Звісно, я вже знаю, де буду після закінчення універу, а от хлопцям так не пощастить. Вони мають показати себе у всій красі. 

Він захоплений. Мріє. Його голос бринить натхненням, і я знаю — він живе цим.

— Стадіон буде заповнений, трибуни тріщатимуть. Такий шанс не випускають. Я маю перемогти.

Я киваю. Губи сухі, язик ледь ворушиться.

Зараз. Треба сказати зараз. Він має знати…

Та він не зупиняється. Слова ллються потоком.

— І якщо ми виграємо — це не тільки для мене шанс. Ти ж знаєш, тренер казав — щонайменше троє можуть отримати контракти. Для Назара це єдиний спосіб вибратись. Та й Ігор… Ну, коротше, вся команда тримається на цьому.

Моє серце стискається ще сильніше.

Вся команда тримається на цьому. Його майбутнє тримається на цьому. А я…

Я — його дівчина, яка може все зруйнувати одним реченням.

Я вагітна

Так легко сказати. Але потім — провал у грі, розгубленість, злість, паніка. А я не можу цього допустити. Не можу нашкодити ні йому, ні хлопцям, ні всім, хто розраховує на цей шанс.

Я опускаю погляд на коліна. Вдих. Видих.

Я скажу йому потім. Завтра. Після матчу. А зараз… зараз просто треба мовчати.

— Я так радий, що ти будеш завтра на трибунах, — він торкається моєї руки, на обличчі — усмішка, гордість, драйв. — Ти приносиш мені удачу.

Я усміхаюсь, хоч усередині вже майже розсипаюсь.

Якби ти знав, яку новину я приховую…

Феррарі везе нас крізь місто, а я слухаю його голос, ловлю його мрію й мовчу. Мовчу заради нього. За ради них усіх. 

Коли червона Феррарі зупиняється біля мого під'їзду, я почуваюсь дещо ніяково. Звичайний спальний район і так багато поглядів, спрямованих на дорогий автомобіль. 

— Зустрінемось завтра після гри, — шепоче Алекс поміж поцілунками. — Я хочу бачити тебе в першому ряду. 

— Я буду там, — усміхаюсь йому. 

Ми прощаємось до завтра, і я залишаю автівку. Вже через мить та зривається з місця і покидає мій двір, наче і не було її тут. 

Я зачиняю двері квартири ключем, намагаючись не грюкнути, але звук все одно здається занадто гучним у тихій квартирі. З кухні доноситься брязкіт посуду, запах курячих котлет і щось солодке — мама пече пиріжки, як завжди, коли нервує або просто є час.

— Іро, це ти? — голос мами лунає з кухні. — Руки помий і йди вечеряти.

Я кидаю кросівки біля полиці, проходжу до ванної, у дзеркалі бачу власне обличчя — бліде, втомлене, з колами під очима. Я виглядаю жахливо. Мию руки, збризкую обличчя холодною водою, але легше не стає.

На кухні сидить Настя — моя молодша сестра. Їй чотирнадцять, вона читає щось у телефоні й краєм ока стежить за мамою.

— Привіт, — кажу тихо, сідаючи за стіл.

Мама переводить на мене погляд — уважний, різкий. Вона ніколи не була м’якою, особливо останнім часом, відколи дізналася, з ким я зустрічаюсь.

— Щось ти якась бліда, — відразу коментує вона, витираючи руки рушником. — Тиск впав? Чи, може, цей твій Алекс щось зробив? — голос сухий, з ноткою сарказму.

Я ковтаю повітря, намагаюсь зібратись. Настя піднімає брови, цікавиться, але нічого не каже. Вона давно помітила, що між мною і мамою — постійне напруження.

— Все нормально, — брешу знову. Мені вже звичне це слово. — Просто втомилася. Завтра у нього важливий матч, а я весь день бігала туди-сюди… Багато завдань.

Мама стискає губи. Я бачу, як їй хочеться сказати щось різке, але вона ковтає слова.

— Звісно, ти бігаєш навколо нього, а навчання? Сесія? Тобі ж диплом через рік отримувати. Тільки ж він навряд чи подумає про це, правда? Головне — його футбол, машини, показуха…

— Мам, досить, — втомлено перебиваю її. Слів не вистачає, сил теж.

Вона завмирає, ще раз уважно вдивляється в мене, очі звужуються. Я знаю цей погляд — вона щось відчула. Материнська інтуїція завжди працює ідеально.

— Ти точно нормально почуваєшся? — голос мами трохи м’якшає, але в ньому ще залишається тривога. — Бліда, змучена, майже не їси останні дні… Ти… — вона перериває себе, наче здогадалась.

Настя підводить очі, з цікавістю переводить погляд з мами на мене.

Я стискаю руки під столом, відчуваю, як холодні пальці ковзають одна по одній.

— Все нормально, — кажу тихо. — Справді. Просто нерви.