Розділ 1

— Іро, ну дивись уже, — нервово шепоче Катя, зачиняючи за нами двері кабінки. Її долоні стискають мої плечі, а в очах читається стільки підтримки, що мені хочеться розплакатись просто зараз. — Все ж може бути добре. Ну, може, ти просто накрутила себе…

Я видихаю. Руки тремтять, а серце б’ється так, що, здається, його чути навіть через стіни жіночого туалету на другому поверсі факультету.

— Катю, якщо він дізнається… — голос зривається. — Якщо Алекс дізнається, що я вагітна… Ти ж сама знаєш, що він скаже.

Катя зітхає, знову обіймає мене за плечі й змушує трохи підняти голову.

— Ну, по-перше, давай дочекаємось результату. А по-друге… — вона робить паузу. — Може, ти недооцінюєш його? Так, він мажор, самовпевнений капітан команди, зірка. Але ж він все одно з тобою. Уже два місяці.

Я лише гірко усміхаюсь. Звісно, два місяці. Два місяці побачень, красивих слів, прогулянок, вечірок, його поцілунків після тренувань, його розкішного авто, запаху парфумів і футболки з написом “Лідер”, яку він гордо носить, бо її йому подарували друзі по команді. І жодної розмови про серйозне. Ні про майбутнє, ні про… дітей.

Я знову переводжу погляд на тест. Смужки з’являються поступово, але зараз уже чітко видно, що їх… дві.

Я відчуваю, як земля йде з-під ніг. Катя мовчить, але я чую, як вона вдихає повітря, готуючись щось сказати.

— Катю… — шепочу я. — В мене реально дві смужки. Я… я вагітна.

Очі печуть, а руки наче чужі. Я знову сідаю на унітаз, а рука з тестом наче не моя падає вниз.

— Блін… — Катя опускається поруч, притискаючись до мене плечем. — Слухай, все якось вирішиться. Тільки ти зараз не панікуй, добре?

Я сміюся крізь сльози. Так, якось вирішиться… От тільки що скаже Алекс? Його слова ще звучать у моїй голові:

“Спочатку чемпіонат, потім — диплом, а далі…”

 А далі?

Я знаю одне — “далі” він точно не планував у вигляді дитини.

Шурхіт моїх кедів по асфальту здається гучнішим за весь гамір навколо. Катя йде поряд, говорить щось заспокійливе, але я ловлю лише уривки фраз, ніби вони проходять повз мене.

— …та він не ідіот…

 — …може, навіть зрадіє…

 — …або хоча б не втече…

Я мовчу. В горлі пересохло. Долоні мерзнуть, хоча на вулиці середина квітня, а сонце лупцює по плечах, як завжди. Перед нами вже видно стадіон — зелений газон, сітки на воротах, біло-жовті трибуни. Я автоматично стискаю тест у кишені джинсів, хоч він більше не потрібен. Все, що потрібно — це хоча б не впасти тут від нервів.

— Дивись, он він, — шепоче Катя, легко штовхаючи мене ліктем. — Краще зараз, поки він у хорошому настрої.

Я переводжу погляд на поле і… наче мене хтось вдаряє в груди.

Алекс там, серед команди, у своїй стихії. Темна форма сидить на ньому ідеально, футболка обтягує рельєфний торс, а м’яч слухняно крутиться біля його ніг. Коротке волосся блищить на сонці від поту, але це лише додає йому того розслабленого, майже кіношного вигляду.

Голос тренера з трибун ледь долітає, команда бігає по полю, а він… Він мов з реклами спортивного бренду. Усміхається, відкидає голову назад, сміється з кимось із хлопців, а я стою тут — з тремтячими руками, з шоком в очах і з двома смужками у кишені.

“Він не зрадіє”, — цей голос у голові глушить усе інше.

Я знаю його. Його амбіції, його плани. Весь університет знає. Він — майбутня футбольна зірка. Головний нападник команди, улюбленець тренера, гордість факультету, а ще… гарний хлопець із машиною, впевненістю і мріями, де точно немає місця для мене й новин про вагітність.

Катя щось каже, але я вже не слухаю.

Я дивлюсь, як Алекс ловить м’яч, обігрує суперника та усміхається своїм фірмовим, самовдоволеним усміхом. І думаю лише про одне — як сказати йому, що через дев'ять місяців все може кардинально змінитись?

Я глибоко вдихаю і роблю крок вперед. Потім ще один. Здається, що ноги важкі, наче бетонні. Катя залишається позаду, кидає мені останній підтримуючий погляд, але не йде далі — це вже мій бій.

Алекс помічає мене не одразу. Він саме пасує м'яч, відбігає до центру поля, сміється зі своїм другом Назаром. Але коли обертається, його погляд одразу ловить мій.

Очі сині, з ледь помітними світлими крапочками, які завжди зрадницьки блищать, коли він радий мене бачити. І зараз — саме такий випадок.

— Іруся! — усмішка миттєва, щира, ніби ми давно не бачились, а не зідзвонювались вчора ввечері. Він перехоплює м’яч, закидає його одному з хлопців і швидко прямує до мене. — Ти чого тут? Скучила? — він ковзає поглядом по моєму обличчю, потім по руках, і нахиляється, щоб поцілувати мене.

Я дозволяю. Його губи теплі, знайомі. Від нього пахне парфумом і спортивною формою, і частині мене так хочеться просто забути про все, розтанути у цьому моменті.

— Ти така напружена… — Алекс відступає на крок, але не відпускає моєї руки. — Все добре? Щось сталось?

Ось він — момент… Сказати зараз. Просто зараз. Але серце стискається від страху.