4. Микола. Переїзд

Ноут Кіри лежав на кухні. Вона, певно, забула його. Зазвичай брала в ліжко і ще дивилась з ним серіал перед сном. Я теж засинав під той серіал, вже навіть звик до такого фонового шуму, хоч взагалі не любив ті серіали. Хоча, мені подобалось інколи підглядати за Кірою, коли вона їх дивилась. 

Вона була дуже емпатичною, коли це стосувалось несправжніх проблем людей на екрані. У неї все на обличчі було написано: сум, гнів, переживання, здивування… Я ж  в неї ніяких особливих емоцій не викликав. 

Я тихо привідкрив двері, але побачив, що Кіра з кимось листується в телефоні і одразу зачинив двері. 

Може, навіть трохи гучніше, ніж треба.

Який же я жалюгідний… І ще думав запропонувати їй не розлучатись. 

Я пішов до нашої спальні, раз вже вона пішла до гостьової, і став збирати речі. Який сенс тягнути з цим, якщо вже все домовлено? Якщо вона вже задоволено листується з іншими? Може, вона вже прямо завтра збиралась на побачення, хтозна. Я міг би зараз відкрити її ноут і підгледіти те листування, але я був впертий. Ні, я до такого не опущусь, нізащо. 

Тому я просто збирав речі. Прибирав всі свої сліди. Спочатку в спальні, потім пройшовся ванною, кабінетом, вітальнею, іншими кімнатами. Я хотів забрати абсолютно все. Чомусь подумав, що це буде правильно.

Коли всі речі були зібрані, я зрозумів, що їх тут було більше, ніж я думав. Багато чого ми нажили в шлюбі разом.

Потім викликав вантажне таксі. О другій ночі певно мало хто викликає вантажне таксі, але мені якось до того було пофіг. 

І дійсно, коли я чекав на таксі під будинком і воно підʼїхало, водій щиро здивувався: 

— Вперше бачу, щоб хтось виїжджав з речами з будинку серед ночі… 

— Довго збирався, сам здивувався, — я знизав плечима. — Думав, у мене менше речей.

 — Ясно, ну, буває, — кивнув він. — в додатку все є ) 

— Добре, поїхали, — я сів на заднє сидіння і таксі повезло мене в мій старий новий дім…

***

Я на диво швидко заснув і спав сном без сновидінь. А прокинувся рівно за хвилину до будильника. 

Але не встиг його вимкнути. 

Коли взяв телефон до рук і вимкнув будильник, поглянув у вхідні повідомлення. Там не було нічого, мабуть. Кіра не помітила моєї відсутності. Або їй було все одно. 

Останнє, певно, було вірогідніше. 

Що ж, я мав розуміти, що так воно і буде, а не сподіватись не зрозуміло на що. 

В цій квартирі не було нічого на сніданок. Та тут навіть кави не було. І посуду, до речі, теж, ми все забрали під нуль в нову, коли переїжджали. 

Тому я тільки прийняв душ, трохи підпрасував костюм і вирішив спуститись в кавʼярню поснідати перед робочим днем.

В кавʼярні мене зустрів приємний аромат випічки та кави. Вона була зовсім маленька, тут працювало буквально двоє працівників і було всього пʼять столиків. А так в основному всі брали каву з собою. 

Так як я прийшов рано, то зміг зайняти столик. Дівчина з каси, приємної зовнішності, з довгим рудим волоссям і привітною усмішкою, прийняла моє замовлення, а потім запитала: 

— Я вас тут раніше не бачила, ви у нас в гостях. чи недавно переїхали? Зазвичай я знаю в обличчя всіх постійних клієнтів…

— Переїхав сьогодні вночі, — я невесело усміхнувся. — Думаю, буду у вас частим гостем тепер, Сашо, — її імʼя я прочитав на бейджику, і там було написано саме "Саша", а не Олександра.

 — Буду рада вас бачити, — усміхнулась вона у відповідь. 

— Дякую, мене, до речі, звуть Микола… — сказав я, коли мій телефон сповістив про нове повідомлення…