Розділ 10

Аліна першою випустилася з інтернату, і завдяки зусиллям директора їй вдалося отримати невелику двокімнатну квартиру на околиці. Я ніколи не допитувалась у неї, чому саме їй дали це житло, але в інтернаті ходили чутки, що Аліну часто бачили в кабінеті директора. Я не вірила в це і завжди намагалася бачити у ній хороше. 

Коли ж і прийшла моя черга залишати інтернат, Аліна забрала мене до себе. Поки я навчалася й одночасно з цим працювала, вона вешталася незрозуміло де. Я ніколи не втручалася у її життя, тому що розуміла: це даремно. Та коли вона привела додому свого чергового хлопця, Андрія, я одразу зрозуміла, що варто чекати біди. Він не сподобався мені одразу. Цей колючий погляд і вічно напідпитку. 

Кілька разів я намагалася вставити їй мозок і розплющити очі на цього хлопця, але сестра наче не чула мене, а одного разу взагалі заявила, що я хочу відбити його у неї. І тоді я пообіцяла собі не втручатися у її життя. 

А через день сталася та аварія… 

Андрій практично не постраждав, і це при тому, що був дуже п'яним. Він заледве на ногах тримався. А от Аліна в ту ніч втратила не лише можливість ходити, але й своє колишнє життя. Андрій жодного разу її не провідав. І головне, що його не посадили, тому що у хлопця були зв’язки. 

Реабілітація моєї сестри проходила довго і не давала результатів. Аліна не хотіла жити, і тому все йшло шкереберть. Рішення перевести її через деякий час у пансіонат далося мені нелегко, але було єдиноправильним. Я не могла сидіти поруч з нею двадцять чотири години на добу, та й вона навідріз відмовилася мене бачити. 

Я оплачувала її проживання тут і ліки, а сестра ще й досі ненавидить  мене незрозуміло за що.

– Оце так сюрприз! – заявляє холодно. – Що ти тут робиш? 

– Вирішила тебе провідати, – сідаю на край ліжка і не можу відвести від неї погляду. Аліна – дуже гарна дівчина, і в минулому часто цим користувалася. Шкода, що власна дурість призвела до таких результатів. 

– Провідала? Тепер забирайся! – сестра відвертається і витріщається у вікно, а я почуваюся ідіоткою. 

– Чому ти так мене ненавидиш? Я сплачую твоє перебування тут… – продовжую говорити, але вона різко мене перебиває. 

– Я не просила тебе про це! – гиркає так, що подих перехоплює. – Просто дай мені спокій! Мені не потрібна твоя жалість чи допомога! І ти мені не потрібна! 

Розумію, що дарма сюди прийшла. Нічого за ці два роки не змінилося. Аліна все така ж самозакохана та ображена на весь світ, а я… просто втомилася стукати у її кам'яне серце. 

Підводжуся на ноги та прямую до дверей. Сльози душать зсередини, але я не дозволяю собі плакати перед нею. 

– Я збираюся повернутися сюди через кілька місяців, – вирішую сказати їй про свої плани.

– Навіщо? – дивується. – Не прижилася в столиці? 

Вона відкрито насміхається, а я роблю глибокий вдих, щоб сказати їй найголовніше… 

– Я вагітна. Скоро ти станеш тіткою, – випалюю і помічаю, як брови сестри різко підстрибують вгору. Такого вона явно не очікувала, саме тому навіть забуває, що щось треба сказати. – До зустрічі, Аліно. Скоро побачимось. 

Залишаю її кімнату до того моменту, як сестра знову скаже щось неприємне. А вона скаже, навіть не сумніваюся у цьому. Руки дрібно тремтять, і було б добре вийти на свіже повітря, але тут у мене є ще одна справа – треба поговорити з лікарем Аліни. 

Олена Петрівна зустрічає мене теплою усмішкою. Вона щиро рада мене бачити й охоче розповідає про Аліну. Я часто телефонувала їй впродовж цих двох років, але, слухаючи її, складалося таке враження, що все у світі змінюється, тільки моя сестра залишається такою ж ображеною на все і всіх. 

– У неї немає стимулу жити далі, – продовжує Олена Петрівна. – Аліна не виходить з кімнати й ні з ким не спілкується. 

– Я не знаю, як цьому зарадити, – зітхаю. – У мене таке враження, що в цьому світі найбільше вона ненавидить саме мене. 

– Просто вона не розуміє, як їй з тобою пощастило, – усміхається жінка. – Ти не залишила її напризволяще і допомагаєш матеріально. 

Лікарка все правильно говорить, але мені від цього не краще. Обіцяю їй навідуватися частіше і нарешті залишаю цей заклад. На вулиці світить сонце, люди продовжують жити та радіти моментам, і тільки в цьому місці життя наче зупинилося…

Як і планувала, прямую у магазин, щоб купити трохи продуктів. Завтра хочу повертатися, тому що немає сенсу залишатися тут довше. У магазині проводжу не так багато часу і тепер з повним пакетом прямую до будинку. 

Зупиняюся перед пішохідним переходом і чекаю, коли загориться зелене світло. Коли це стається, впевнено ступаю на перехід і пізно помічаю чорний позашляховик, який і не думає збавляти швидкості. Зовсім недавно подібне зі мною вже було, але тоді мені вдалося врятуватися. Що ж буде цього разу? 

Від страху відпускаю пакет, і він падає до моїх ніг, сама ж стою, наче вкопана, і не знаю, що далі робити. Чутно свист шин по асфальту, а тоді я просто осідаю на землю і закриваю вуха руками.

– Юле! – чую стурбований голос біля вуха і не можу повірити, що подібне може відбутися зі мною вдруге. Піднімаю голову і бачу знайомі очі, а тоді й обличчя.