Розділ 9

З лікарні мене виписують вже наступного дня. Забирає мене Іра, і, поки прямуємо вулицею, я намагаюся не думати про те, що тепер буде дуже важко. Я одна заледве зводила кінці з кінцями, а тепер ще й про дитину треба думати. І відтепер готуватися до її народження. Потроху починаю звикати, що все доведеться робити самій і, в принципі, це не так і страшно. Просто я завжди мріяла про велику люблячу родину для своєї дитини, а життя в черговий раз вказало мені на моє місце. 

– Погода чудова! – заявляє Іра, коли ми виходимо на вулицю. 

– Ага, – відповідаю, і в цей момент моя увага перемикається на знайомий чорний позашляховик. Він зупинився неподалік, а тоді на вулицю вийшов Арсен. У його руках букет квітів, а погляд спрямований лише на мене. 

– Який сюрприз, – задоволено протягує Іра. – Тільки не відшивай його одразу, подруго. Цей чоловік такий сексуальний. 

Навіть не знаю, як вдається втриматися і не закотити очі до неба. Арсен дійсно виглядає чудово, і мій погляд мимоволі торкається його міцних рук. Сьогодні він одягнув білу футболку та світлі джинси, і пасують йому ці речі дуже сильно. 

– Привіт! Це тобі! – Арсен зупиняється навпроти мене і передає квіти. Я їх приймаю і навіть дякую. Не хочеться бути злюкою, адже цей чоловік допоміг мені. – Тебе виписали? Вже все добре? 

– Так, – стримано відповідаю. – Ми якраз на таксі чекаємо. 

– Навіщо таксі? Я вас відвезу, – заявляє з усмішкою.

– Чудова ідея! – щебече Іра. – Спочатку мене закиньте, а то мені на роботу треба зібратися. 

Подруга першою кидається до автомобіля і відчиняє для мене передні пасажирські двері, тим самим відрізаючи будь-яку можливість відмовитися. 

Мені нічого не залишається, як сісти та міцно притиснути до себе квіти. Поки Арсен обходить автомобіль, я витріщаюся на нього і не можу второпати, навіщо такому гарному чоловікові, як він, така невдаха, як я. 

Сьогодні зранку я бачила себе в дзеркалі. Обличчя бліде, темні кола навколо очей і гулька на голові, тому що волосся не мила кілька днів. Ну просто красуня… як не крути. 

– Арсене, ти такий милий. Дякуємо тобі за допомогу! – заявляє з заднього сидіння Іра. 

– Без проблем, – спокійно відповідає і кидає у мій бік швидкий погляд. – Якоюсь мірою я відчуваю за тебе відповідальність, Юле. Ти ж впала просто в мої обійми. Що це, якщо не знак? 

– І я так кажу! – влізає Іра, а мені хочеться затулити їй чимось рота. 

На щастя, живе Іра не дуже далеко і вже через десять хвилин залишає автівку Арсена. Побажавши нам обом гарного дня, встигає мені підморгнути та мчить у під'їзд. Залишившись наодинці з Арсеном, я почуваюся ніяково. Автомобіль знову рушає, а я уявлення не маю, про що з ним можна говорити. 

– З тобою дійсно все добре? Коли на роботу повертаєшся? – запитання від чоловіка не змушують на себе довго чекати. 

– У мене вихідні до кінця тижня, – тихо відповідаю. – Буде час відпочити. 

– Це добре, – погоджується Арсен. – Юле, якщо тобі буде потрібна допомога, не соромся – звертайся. 

Чоловік нахиляється до мене в той момент, коли автомобіль зупиняється біля мого будинку. Він відчиняє бардачок і дістає звідти маленький прямокутний папірець. Передає мені, і я тільки зараз розумію, що це візитка. 

Павловський Арсен Андрійович – генеральний директор “Iris Group”

Уявлення не маю, чим займається цей чоловік, але те, що він директор, захоплює. Хоча й так зрозуміло, що він не простий смертний. Ховаю візитку з номером телефону у сумку зі стійким переконанням, що жодного разу не зателефоную йому. 

– Ще раз дякую тобі, – кажу абсолютно щиро. 

– Немає за що, Юле, – відповідає і чомусь залишає автомобіль в той момент, коли це роблю я. Ми зупиняємося біля дверей у під'їзд, і я уявлення не маю, що ще можна сказати. – Відпочивай і набирайся сил. Я буду радий, якщо ти зателефонуєш. 

Я так і не знаходжу в собі сили відповісти йому. Лише головою киваю і ховаюся за важкими залізними дверима. Тільки у під'їзді вдається перевести подих. І байдуже, що пахне тут не дуже. 

Вдома одразу ж приймаю душ і готую собі чай. На душі неспокійно і купа думок лізуть у голову. Треба якось зібратися та остаточно прийняти свою нову реальність, але хіба це так просто? 

У мене є приблизно три місяці, поки почне рости живіт. За цей час треба заробити грошей, щоб була змога повернутися у своє місто. Навряд чи там мені вдасться знайти високооплачувану роботу. 

Сьогодні я просто відпочиваю і даю собі змогу вимкнути мозок, а то голова розболілася. А от наступного дня спочатку зустрічаюся з унітазом, де мене довго вивертає. Здається, прийшов токсикоз, і це не надто приємне відкриття. Поки мене вивертає, я ковтаю гіркі сльози. Вкотре почуваюся абсолютно самотньою, і цей факт нестерпно боляче ріже зсередини… 

Після обіду замовляю собі квиток на завтрашній ранковий рейс у моє рідне місто і прямую в магазин, щоб купити чогось смачненького. Сьогодні ще є можливість розслабитися, тому що завтра на мене чекає заглиблення у минуле, якого я так не хочу. Шкода, що вибору немає. 

Саме в той момент, коли обираю біля вітрини морозиво, мені телефонує Давид. Коли бачу його ім'я на екрані, починають тремтіти руки. Одразу виникає думка, що він дізнався про мій стан і тепер хоче пояснень.