Розділ 8

Прокинувшись, ніяк не можу второпати, де перебуваю. Бачу тільки білу стелю і розумію, що це точно не моя квартира. Останнє, що збереглося у пам'яті до того моменту, як я втратила свідомість – це Давид, який обіймає Аріну. 

Навіть при згадці про цих двох на очах з'являються сльози. Ну чому я так сильно покохала цього чоловіка? Якби не було почуттів, було б значно простіше… 

– Ти прокинулася? – чую поруч схвильований голос Іри, а тоді вона сідає поруч зі мною на край ліжка і бере мою руку у свою. – Як самопочуття?

– Не знаю… – намагаюся зрозуміти, що не так, але все наче в нормі. – Поясниш, що сталося?

Обережно піднімаюся на подушці та дуже сподіваюся, що не почую нічого поганого. Зрозуміло вже, що знепритомніла я не просто так. Залишається тільки причину дізнатися. 

– Здається, ти перепрацювалася, – бурчить Іра. – Знепритомніла просто на святі. Добре, що поруч був Арсен. Це він тебе врятував і сюди привіз.

– Арсен? – чесно кажучи, я сподівалася, що допоміг мені Давид. Але, здається, він був надто сильно зайнятий Аріною.

– Я знаю, про що ти думаєш, – хмикає подруга. – Коли я приїхала сюди, тут і Давид твій був. Одразу двоє красенів-чоловіків хвилювалися за тебе. 

– А як ти дізналася, що я тут? – я добре розумію, що не варто щось собі вигадувати. Давид приїхав лише тому, що я його працівник, і нічого більше. Та хіба можна пояснити це серцю, яке вже починає битися частіше від згадки про нього? 

– Так Арсен мені й набрав, – хмикає Іра. – Мій номер був першим у списку твоїх дзвінків. До речі, він досі тут. У коридорі чекає. 

– А Давид? – питаю схвильовано.

– Юле, ну не будь ти ідіоткою, – злиться подруга. – Ти ж через нього сюди потрапила. Весь місяць місця собі не знаходила, а тепер ще й свято це. Прошу тебе, спробуй його забути. Ну не вартий він тебе. Не повірив – то нехай йде лісом. 

Я чудово розумію, що Іра має рацію, але змусити серце не кохати… зовсім непросто. Зітхаю і намагаюся сісти, але саме в цей момент у кабінет заходить лікар. Розумію, що зараз все стане зрозуміло, й одразу ж починаю хвилюватися. 

– Ну як ви? Щось тривожить? – питає стримано. 

– Все наче добре, – відповідаю. – Можете пояснити, що зі мною сталося?

– Можу, але спочатку хочу дещо запитати, – киває лікар. – Як ви почувалися останні кілька днів? Були якісь недомагання?

– Нудота і сонливість, а ще головний біль, – перераховую все, що мене діставало, і ловлю на собі похмурий погляд Іри. Я не збиралася говорити їй, щоб не хвилювати, а воно он як вийшло.

– Все зрозуміло, – незрозуміло чому киває лікар. – Ми зробили вам аналіз крові, і можу з упевненістю сказати, що ви вагітні. 

– Що? – ми з Ірою запитуємо це одночасно, а тоді розгублено переглядаємося. – Цього не може бути! – додаю вже я.

– Може чи не може, я не знаю, керуюсь тільки фактами, – усміхається чоловік. – Коли вам стане краще, варто зробити огляд і переконатися щодо вагітності. Заодно і точний термін визначимо. До речі, у коридорі на зустріч з вами чекають одразу двоє чоловіків. Хто з них щасливий татусь?

При згадці про Арсена і Давида стає погано. Тепер я не хочу бачити жодного з них, тому прошу лікаря сказати їм, що я заснула. Чоловік трохи дивується від такого прохання, але погоджується допомогти та залишає палату. 

– Це ж дитина Давида, так? – розгублено питає Іра.

– А чия ж? – зітхаю. – Здається, тієї ночі він зробив мені ще той подарунок…

Обережно торкаюся живота поверх футболки й все ще не можу повірити у те, що там уже живе наша з Давидом дитина. Ну чому все так? Ми два роки були разом, але я не завагітніла, а тут, коли розійшлися, такий вибрик долі.

І що тепер робити? Розповісти йому, чи не варто? Якщо скажу, Давид подумає, що я хочу повернути його таким чином. Або ще гірше – скаже, що це не його дитина.

– Так, бачу за твоїм виразом обличчя, що ти встигла себе накрутити! – у мої роздуми втручається Іра. І робить це якраз вчасно. – Давай ти не будеш поки що нічого вирішувати. Просто відпочинь і поспи. Завтра ми обов'язково щось вирішимо. 

Лише зараз розумію, що за вікном глибока ніч. Стає соромно за те, що подрузі довелося їхати сюди, а коли згадую, що в коридорі Давид і Арсен, настрій різко погіршується. 

Доводиться погодитися з Ірою, тому що іншого вибору у мене немає. Подруга міцно обіймає мене на прощання і йде, а я ще деякий час розглядаю стіни, стелю і темряву за вікном. У голові порожньо, хоча зовсім недавно там вирував справжній ураган. 

Знову невпевнено кладу руку на живіт – і серце завмирає. На очах виступають сльози, але поки що я навіть сама не розумію, від щастя вони чи ні… Єдине, що знаю точно: ця дитина буде жити, адже народиться від коханого чоловіка. І байдуже, що колишнього…

Наступного ранку у мене знову беруть кров і просять прийти на огляд. Поки Іри немає, я встигаю побачити на чорно-білому екрані маленьку цяточку, а коли лікар говорить, що це моя дитина, знову плачу. Цього разу точно від щастя. 

Навіть не знаю, у який момент я змогла прийняти ось таку нову реальність. Тепер однозначно не сама. Але як бути з майбутнім татусем – поки що не уявляю.