Розділ 7

Минає ще кілька секунд, і лише тоді до мене доходить, що аварії не сталося, а я жива та здорова. Повільно розплющую очі та намагаюся не зважати на те, як сильно тремтить все тіло. Бачу перед собою чорний автомобіль і розумію, що зупинився він буквально за сантиметр від мене. 

– Ти як? – чується знайомий чоловічий голос, а тоді я бачу Арсена. Він міцно схопив мене за плечі, і доводиться дивитися йому просто в очі. А він як тут опинився? Я що, сплю? 

– Не знаю… – губи заледве ворушаться, і єдине, що підбадьорює: я таки жива. 

– Сядь в автомобіль. Не хочу, щоб ти тут свідомість втратила, – чоловік впевнено веде мене до того чорного позашляховика, відчиняє пасажирські двері та допомагає сісти у салон. – У мене десь тут вода була. 

Здається, він також злякався, тому що голос звучить схвильовано. Дістає з заднього сидіння пляшку і відкорковує її. Без слів передає мені та чекає, поки зроблю кілька ковтків. Страх потроху відступає, і я починаю розуміти, що нічого страшного не сталося. 

– Дякую, – повертаю йому пляшку і намагаюся вийти з машини, але Арсен не дає цього зробити. Не сильно, але відчутно торкається мого плеча і змушує поглянути йому в очі. 

– Пробач, Юле! Я на мить відволікся, і це сталося, – він говорить серйозно, і я відчуваю його каяття. Та найбільше мене дивує те, що цей чоловік пам'ятає моє ім'я.

– Все добре. Я не постраждала, – відповідаю. 

– Давай я додому тебе відвезу. Почуваюся паскудно зараз, – подає ідею, яку я одразу ж відхиляю. Він дуже сильно нагадує мені Давида, і це погано. Не варто стрибати вище своєї голови, а то потім дуже боляче падати. Це не мій рівень, тому продовжувати розмову немає сенсу. 

– Не треба. Я живу на цій вулиці. Просто в магазин поспішала, – швидко відповідаю та обережно забираю руку чоловіка зі свого плеча. На щастя, він більше не наполягає і навіть руку подає, коли вилізаю з високого салону. Руку приймаю, але тільки-но опиняюся на асфальті, припиняю наш контакт. 

– Точно все гаразд? – ще раз запитує Арсен. – Я не знаю, що мені зробити, щоб отримати твоє пробачення. Повечеряємо разом? 

– Пробач, але я втомилася і хочу додому. Тобі не варто так сильно про це хвилюватися. Я справді не ображаюся. Бувай! 

Не хочу продовжувати цю розмову з практично незнайомим чоловіком. Саме тому залишаю його біля автомобіля, а сама таки йду в магазин. Хвилин двадцять обираю смаколики й за цей встигаю повністю заспокоїтися. 

Вже вдома, поїдаючи морозиво і переглядаючи на ноутбуці фільм, прокручую у голові цю ситуацію. Так, злякалася я добряче. Тільки от хвилює мене не це. Як так вийшло, що в такому величезному місті мене мало не збив саме Арсен? 

Довго думати над цим питанням не доводиться, тому що після вечері та важкого робочого дня мені хочеться спати. Завтра на мене чекає ще той виніс мозку, але тішить те, що наступні п'ять днів я проведу далеко від Давида, Аріни та ресторану. 

Наступного ранку мене будить не будильник, а відчуття нудоти. Прикривши рота рукою, я мчу у ванну кімнату, перед цим мало не розбивши собі голову, коли вилізла з-під ковдри. Просидівши в обіймах білосніжного друга, я обіцяю собі завтра ж піти до лікаря. Не подобається мені все це, але сьогодні думати про власне самопочуття немає часу. 

Доводиться знову накладати тонну косметики, щоб прикрити темні кола навколо очей і бліду шкіру. Сьогодні я одягаю не звичайну спідницю і блузку, а вирішую трохи змінити стиль та обираю для цього сукню білого кольору, довжиною до колін. Скромно, але доволі мило. 

Їхати автобусом не наважуюся, тому знову викликаю таксі. Підготовка в ресторані йде повним ходом. Офіціанти бігають з тацями, а музиканти налаштовують апаратуру. Я ж перевіряю все по меню та обходжу зал разів десять. 

– Як справи? – Давид зʼявляється у залі за годину до початку святкування. Сьогодні він трохи змінив свій звичний стиль та одягнув блакитні джинси, такого ж кольору піджак і білу футболку. Я завжди любила, коли він одягався саме так. Не могла погляду від нього відвести. Але зараз намагаюся дивитися поверх його голови, тому що розумію: він одягнувся так заради іншої… 

– Все добре, – сухо відповідаю. – Тобі не варто хвилюватися. 

– Думаєш? – і знову цей прискіпливий погляд. – Як твоє самопочуття? 

– Хвилюєшся за мене, чи за свято для Аріни? – не можу втриматися від такого запитання. Знаю, що не маю права переходити межу, але хіба мій язик слухає розум? 

– Ти втратила право бути важливою мені, тому так, я хвилююся за свято, – відповідь Давида вибиває з мене весь дух. Виявляється, все-таки треба було тримати язика за зубами.

У залі з'являються перші гості, і Давид миттєво перемикається на них. Це сама Аріна, яка, здається, вирішила ще раз перевірити мою роботу, і її батьки. Сьогодні дівчина виглядає просто неймовірно. У легкій рожевій сукні, на високих підборах і з ідеальним макіяжем і зачіскою. Миттєво стає погано, але сьогодні я не маю права відступати. 

– Як гарно! – радісно заявляє Аріна, зупиняючись поруч з Давидом. Її рука миттєво обхоплює кінцівку чоловіка, а Давид навіть не думає її відштовхувати. – Ти молодець, Юле! 

– Дякую вам, Юле! – приєднується до похвали батько дівчини. – Давиде, у твоєму ресторані працюють професіонали.