Розділ 3

Я вже десять хвилин стою перед дверима ресторану й не можу змусити себе зробити цей крок всередину. Тиждень минув надто швидко. Я навіть озирнутися не встигла! І, головне, подумати над тим, як бути. 

Єдине, у чому не сумнівалася – Давид дійсно може зробити моє життя жахливим. Його родина відома в місті, і якщо він зробить кілька дзвінків, роботи тут мені не знайти. 

– Привіт, Юле! Ти чого не заходиш? – поруч зі мною зупиняється офіціантка Женя, яка поспішає на свою зміну. 

– Так от, збираюся якраз… – вичавлюю з себе усмішку, і ми разом проходимо у просторий зал.  

Поки прямуємо до роздягальні, встигаю привітатися з персоналом і навіть помічаю краєм ока Андрія. От він явно здивований моїй появі. Це видно по тому, наскільки чоловік злий і зараз на всіх парах мчить до мене. 

– Юле? А ти що тут забула? – питає невдоволено. – Переплутала місце роботи? Чи прийшла влаштовуватися на роботу посудомийки? 

Певною мірою я навіть рада, що повернулася. Принаймні так можу побачити вираз обличчя цього мудака, коли скажу, як є. 

– Я все ще адміністратор цього закладу, Андрію Марковичу, – кажу твердо. – Давид… Вікторович дозволив мені залишитися. 

– Що? – Андрій явно мені не вірить. Він криво усміхається і вже збирається відкрити рота, щоб бовкнути щось зайве, але його зупиняє сам Давид, який з'являється у нього за спиною. 

– Якісь проблеми? Чому ніхто не працює? – його голос стриманий та серйозний. Мені так хочеться глянути йому в очі, але я не дозволяю собі цього. Мене дратує те, що довелося повернутися, адже чудово розумію, що легко не буде. Давид ненавидить мене і ніколи не пробачить. Та хай там як, мені потрібна робота. Навіть ось така, з поганими наслідками для мого серця. 

– Давиде, ти дійсно повернув Юлю? – невдоволено випалює Андрій. – Навіщо? Вона ж…

– Чудово знає свою справу, – холодно відповідає Давид. – Якщо ти забув, через тиждень у нас дуже важливе свято заплановане. Хочеш взяти на себе всі приготування?

Андрій затуляє рота і похмуро дивиться чомусь на мене, а я стараюся розглядати гарні люстри й жодного разу навіть не дивлюсь у бік Давида. 

– Мені можна продовжити працювати? – питаю стримано. 

– Працюй, – доволі спокійно відповідає Давид. – Коли матимеш вільну хвилину, зайди у мій кабінет. 

Ну ось, а я-то думала, що ми більше не будемо перетинатися. Швидше за все, Давид буде насміхатися з того, що я таки злякалася за своє майбутнє і прийшла назад. Треба бути готовою до цього і зібрати докупи всі сили. А найкраще – стулити рота і прикусити язика. 

Поринувши з головою у роботу, на деякий час вдається забути про Давида. Виявляється, поки мене не було, все у закладі пішло шкереберть. Постачальники відмовилися з нами працювати, а банкет, який запланований на завтра, швидше за все, доведеться скасувати. 

І найгірше у всьому цьому те, що Андрієві байдуже на цю ситуацію. Він просто звалив все на мене і тепер вдає, що нічого не знав. 

– Ти хоча б розумієш, які можуть бути проблеми? Де нам шукати нових постачальників? – сердито випалюю, коли вдається зловити управителя у коридорі. 

– А це твої проблеми, Юлечко, – заявляє цей мудак і торкається пальцями пасма мого волосся. Стає бридко, тому роблю крок назад, але Андрій не дає відступити. Хапає за руку зовсім не ніжно і тягне на себе. – Думаєш, що Давид буде тебе захищати? Та він повернув тебе, щоб насміхатися, а потім з шумом прогнати через якийсь косяк. 

– Що тут відбувається? – злий голос колишнього змушує напружитися не лише мене, але й Андрія. Він різко відпускає мою руку і вмикає підлабузника. 

– Давиде, це все робочі моменти, – заявляє цей мудак. – Не зважай. Ми самі розберемося. 

– Робочі моменти, кажеш? – здається, Давид не вірить жодному його слову і спопеляє мене своїм поглядом. – Юле, зайди у мій кабінет. Негайно! 

Ну ось, я до останнього відтягувала цей момент, а тепер ще й доведеться пояснювати поведінку управителя. 

Поки йдемо коридором, я не можу відвести погляду від широкої спини колишнього і його світлого волосся. Як же сильно я любила зариватися пальцями у його світлі волоски на потилиці та відтягувати їх під час поцілунку. Тепер подібне може мені тільки снитися. А було б добре, щоб не снилося зовсім. Тоді я забула б ці два роки й змогла б жити далі, не застрягнувши у цій жорстокій реальності. 

Давид пропускає мене у кабінет першою. Зупиняюся біля столу і спостерігаю за тим, як він сідає на своє робоче місце і задумливо потирає підборіддя. І чому я не можу відвести від нього погляду? Чому знову як ідіотка витріщаюся, практично не дихаючи? 

– Сідай, – киває на стілець, і я швидко виконую його наказ. – Розказуй, що сталося. 

– Нічого не сталося, – випалюю швидко, але, зловивши на собі примружений погляд Давида, швидко виправляюся. – Тобто сталося. Наші постачальники розірвали договір. Нам нізвідки брати продукти, а завтра банкет. 

– Хто за це відповідає? – Давид хмуриться, і я його розумію. Проблеми у нас величезні. 

– В принципі я, але ти ж знаєш, що мене не було і… 

– Я зрозумів, – холодно мене перебиває. – Можеш йти. І поклич до мене Андрія.