Розділ 2

Поки таксі везе мене додому, вже вп’яте перечитую переписку з Давидом у своєму телефоні. Виявляється, на моєму дзвінку нічого не закінчилося, тому що я сама йому написала. Але була вже в такому стані, що взагалі нічого не можу згадати. 

“Я тебе ненавиджу. Зрозумів?!” 03:05

“Взаємно” 03:06

“І не потрібна мені робота у твоєму ресторані! Очі б мої тебе не бачили!” 03:10

“Як скажеш” 03:12

“Ти мене забереш звідси? Будь ласка…” 03:44

“Що за клуб?” 03:50

“Олімп” 03:52

“Я їду” 04:01

Виходить, я сама його покликала. Ну, з цим усе зрозуміло, адже я кохаю його досі й, напевно, сподівалася, що ми помиримося. Не можу тільки зрозуміти, як опинилася з ним в одному ліжку. Ну я-то була п’яною і неадекватною, але ж Давид явно не пив. Навіщо йому спати зі мною, якщо він впевнений, що я його зрадила? 

Квартира зустрічає мене тишею та прохолодою. Здається, вчора я забула зачинити вікно на кухні, тому тепер кімнатами вітер гуляє. Вмикаю чайник, зачиняю вікно і чекаю, коли закипить вода. Як би не старалася згадати хоча б щось з минулої ночі – не виходить. Хочу вірити, що Давид взагалі не пам'ятає, з ким цю ніч провів, хоча й розумію, що це малоймовірно. 

Роблю каву та обхоплюю гарячу чашку руками. Почуваюсь жахливо, і не тільки у фізичному плані. Треба думати над тим, де знайти нову роботу, адже треба чимось оплачувати житло. Цю квартиру винаймаю вже три роки, і зовсім не хочеться втратити її. 

Набираю номер Іри, сподіваючись, що вона зможе щось мені пояснити, але її телефон вимкнений. Здається, не тільки я вчора на славу повеселилася. 

Допивши каву, прямую в душ, а тоді спати. Треба відпочити, щоб потім тверезо все обміркувати. А подумати є над чим. Здається, наче моє життя полетіло у ще глибшу яму, хоча мені здавалося, що більше просто не може бути. 

Наступне моє пробудження відбувається вже під вечір. І прокидаюся я не сама, а від дзвінка телефону. Побачивши на екрані фото подруги, я навіть радію. От вона точно щось мені пояснить!

– Ти там жива? – запитує Ірка. – Давид не придушив тебе дорогою?

– Жива я, – зітхаю. – Поясни, як так сталося, що я опинилася з ним в одному ліжку?! Ми переспали, Іро… 

– Ого! – здивовано хмикає подруга. – Ну… він примчав, тільки-но ти йому написала. Злий як чорт, намагався забрати тебе з клубу, але ти вирішила нікуди не їхати. Тоді він влив у себе добрячу порцію віскі та закинув тебе на плече. Це було ефектно, Юлько! Я навіть фото зробила на пам'ять. Зараз тобі скину!

– Не треба! – налякано випалюю. От на що, а на це дивитися зовсім не хочеться. – Виходить, він також був п'яним. Отже, є надія, що нічого не пам'ятає. 

– Ну, сподівайся, подруго, – хмикає Ірка. – До речі, що з роботою буде? Тобі ж потрібно за щось жити.

– Не знаю поки що, – зітхаю втомлено. – Сьогодні голова не варить зовсім. От відпочину трохи й завтра буду щось шукати. У місті багато ресторанів, і не всі вони належать Вербицьким. Прорвусь якось. 

– Молодець, Юле! – підтримує мене Іра. – А про Давида не думай. Ну переспали, і що з того? Ти й так нічого не пам'ятаєш. 

Важко не думати про того, хто завжди у моєму серці. Я не можу перестати його кохати, як і повірити у те, що могла його зрадити. Того ранку я, так само як сьогодні, прокинулася у ліжку не сама. Коли побачила поруч Данила, серце впало кудись у п'ятки, і мій звичний світ перестав існувати. Я досі не вірю у те, що між нами щось було. Мені ніколи не подобався Данило, а все це було схоже на якусь підставу. 

На жаль, Давид мені не повірив. Він побачив усе на власні очі, і цього йому було достатньо. Коли він зник, я плакала ночами та сподівалася, що все це скоро закінчиться, а тоді просто зрозуміла, що не буде продовження у нашій історії. Давид не повірив мені, а я більше не хочу виправдовуватися. 

Поринувши у роздуми, я не одразу звертаю увагу на те, як хтось дзвонить у двері. Гостей я не чекаю, тому до дверей наближаюся з острахом. А коли ще й у вічко зазираю і бачу по той бік Давида, руки починають тремтіти. 

Ну і навіщо він прийшов? Щоб поглузувати? А може, вирішив самостійно сказати, що я більше не працюю у його ресторані? 

Набравши повні груди повітря, я таки відчиняю двері й пізно згадую, що спочатку було б правильно привести себе до ладу. Я ж навіть у дзеркало не глянула після того, як прокинулася. Напевно, красуня ще та, якщо Давид так прискіпливо мене розглядає. 

– Чого тобі? – питаю не надто привітно. Краще за агресією приховаю свій страх і збентеження. Я не можу залишатися спокійною, коли погляд торкається його гарних блакитних очей, легкої щетини та міцної шиї. Руки чоловіка заховані у кишені штанів, а я згадую, як цими руками він торкався мене… всюди. 

Голосно ковтаю слину і переводжу погляд на одиноку лампочку, що висить над головою Давида. 

– А сама не здогадуєшся? – його голос сухий і чужий. Відчуваю, як неприємно пече шкіра від його тону, але змушую себе бути сильною. 

– Ні, – фиркаю і чекаю, коли він забереться звідси, але у Давида, схоже, інші плани. Він не надто ніжно відсовує мене вбік і проходить у квартиру. Без запрошення прямує на кухню і сідає за стіл, очікуючи на мене там.