Розділ 11 Гел

Елайна сиділа рівно, спина напружена, пальці зчеплені в замок на колінах — не від страху, а від зосередженої, стриманої люті. Дікрус щойно закінчив свою… лекцію. Спокійну, впевнену, прикрашену усмішками, які змушували кров стигнути.

Він відкинувся на спинку високого крісла, схрестивши пальці під підборіддям, і тепер дивився на неї з майже щенячою цікавістю.

Та, яка робила його ще небезпечнішим.

— Тобто… — Елайна ковтнула, зібралася з думками, — для того, щоб… дитина стала драконом… потрібен батько. Справжній.

Її голос не тремтів, але слова давались важко. Надто особисте. Надто огидно, коли це обговорює чужий бог.

На мить стало тихо.

Потім Дікрус посміхнувся. Легко. Майже весело.

— О, люба, — його тон став майже поблажливим, — не обов’язково батько.

Він хитнув головою в бік юнака біля своїх ніг.

— Підійде будь-який дракон.

Пауза була навмисною — довгою, отруйною.

А його погляд — красномовним до непристойності.

У грудях Елайни стислося.

Не від ревнощів чи сорому — від чистого, лютого обурення, яке на мить перебило навіть страх.

Гел підвів очі. Повільно.

У них не було ні сорому, ні осуду — лише глибока, гнітюча порожнеча.

Ніби хтось вимкнув у ньому світло.

Запала тиша.

Її зірвала лише службова хвіртка, що різко відчинилась.

— Володарю, — схилився слуга, голос тремтів, хоча він намагався цього не показати, — на корабель прибула делегація контрабандистів. Ви хотіли побачити їх.

Дікрус зітхнув роздратовано, мов людина, яку перервали в приємній розмові. Схопив серветку, недбало кинув її на стіл.

— Щось вони надто поспішають, — пробурмотів він. — Добре. Зараз іду.

Він повільно підвівся, ковзнув поглядом по Елайні, ще раз — по юнакові, і вийшов із зали, розвіваючи за собою сріблясту тінь.

Двері м’яко зачинились.

Мовчання повернулось.

Елайна залишилася сидіти за величезним столом, відчуваючи, як холодний простір навколо ніби стиснувся, став тіснішим.

Вона встала.

З обережністю, але без страху. Підійшла ближче до хлопця.

Десь у глибині її нутра знову прокотилося те дивне відчуття:

вона може докричатися докликатися Гела що десь ще був у цьому бездушному тілі прекрасної ляльки.

Елайна стояла зовсім близько — настільки, що могла бачити тонкі тріщинки на залізному нашийнику, і ще — тінь синців під ключицями юнака. Її серце глухо вдарило в ребра.

Вона вдихнула глибше, підійняла підборіддя й тихо запитала:

— Геле? Ти чуєш мене. Почуй.

Юнак не ворухнувся.

Навіть не здригнувся.

Але очі — сині, згаслі — ледь, ледь піднялися на неї.

І в самому їхньому дні блиснув вогник. Маленький, невпевнений.

Наче спогад, що пробивається крізь густу павутину чужої волі.

Елайна відчула це майже шкірою. Її світла магія, м’яка, ненав’язлива, наче торкнулася його, ковзнула по свідомості дракона, не ламаючи, нагадуючи.

— Гел, — повторила вона тепліше, обережніше, — ти мене чуєш? Вони шукають тебе. Марк шукає… Я певна що шукає. І я тебе не залишу. Ми разом виберемося, Як тоді. Пам'ятаєш? Страшного Крампуса чортів, ми врятували Марка, а зараз врятуємо себе.

Кайданки на його руках ледь подзвеніли.

У плечах щось напружилося.

Губи ніби хотіли ворухнутися, але не змогли.

Проте очі оживали.

Повільно, болісно, але незворотно.

Вона простягнула до нього руку, долонею вгору — ніякого примусу, тільки пропозиція.

— Ти не сам, — пошепки сказала вона. — Ми знайдемо спосіб… Думай, думай щоб я почула, як думає завжди Пеггі.

І саме в цю мить повітря в залі згустилося, наче хтось переламав його навпіл.

Двері грюкнули так, що люстри здригнулися.

— Я ж просив п’ять хвилин тиші! — холодний голос розітнув простір.

Дікрус.

Розлючений. Гострий, як лезо ножа.

Він увірвався до зали, біле волосся розвіювалось, мов струмені морозного полум’я. Очі палали темною люттю, і жодної тіні граційності, яку він демонстрував раніше.

Побачивши Елайну, що стоїть над Гелом, він зупинився. І злостиво посміхнувся.