Глава 10 Запрошення на вечерю

Елайна сиділа на ліжку з важким, оксамитовим покривалом. Кімната була розкішною настільки, що це здавалося знущанням: високі свічадні вікна під білими шторами, срібні світильники, що плавно світилися теплим м'яким сяйвом, і стіни, розписані дивними зоряними символами.

Не камера. Але й не свобода.

Вона обійняла руками живіт.

Дитина рухнула.

Тихо. Легко.

Наче нагадуючи: я тут.

Елайна зціпила зуби. Вона вже не плакала. Сльози висохли. Залишилося лише рішуче тепло в грудях — та впертість, глибока наче безодня.

Я боротимусь. За себе. За малюка. За Марка.

Клацнув замок.

Двері відчинилися так тихо, що це навіть насторожило більше, ніж якби їх вдарили ногою.

На порозі стояла дівчина — років сімнадцять, крихітна, худенька. Вона тиснула до себе оберемок тканини, і погляд її був водночас добрим та наляканим.

— Пані… — вона низько схилила голову. — Я… я принесла вам… це. Володар просив, щоб ви одягнулися до вечері. Він… він запрошує вас.

Елайна підвела голову.

— Володар? — прохолодно уточнила вона.

Дівчина мало не здригнулася.

— Лорд Дікрус… — прошепотіла. — Він… він хоче бачити вас у тронній залі.

Елайна вдихнула, вирівняла плечі.

Їй страшно. Але страх — не причина здаватись.

— Покажи, — сказала спокійно.

Служниця обережно розгорнула сукню перед нею.

Елайна мимоволі затримала подих.

Сукня була розкішшю, зітканою з ночі та місячного сяйва: довге струмливе вбрання з темно-синьої тканини, що переливалася, немов зоряне небо. На корсажі — тонка срібна вишивка, яка нагадувала лінії сузір’їв. Рукави — напівпрозорі, легкі, ніби туман над озером. Поділ — широкий, хвилястий, із легким мерехтінням, ніби в тканину вплели кристальний пил.

Дівчина шепнула:

— Майстри казали, що вона створена спеціально для вас. Щоб підкреслити… чистоту сили всередині.

Елайна зиркнула на неї гостро:

— Звідки він дізнався, що я вагітна?

Служниця знітилась, опустила погляд.

— Лорд Дікрус — один з древніх богів. Він знає все, пані. Він… бачить більше, ніж говорить.

Елайна повільно стиснула тканину пальцями.

Значить, темний бог хоче її бачити. Красиво вбраною. Спокійною. Поступливою.

У відповідь у ній спалахнув маленький тихий вогонь.

— Допоможеш мені одягтися? — м’яко запитала вона.

Дівчина злякано кивнула.

Елайна піднялася.

Вона ще не знала, як саме боротиметься.

Але одне було ясно:

Жодному темному богові не вдасться забрати її волю так легко.

Отже потрібно рятувати Гела щоб Гел рятував її, але як?

Служниця обережно забрала сукню з її рук і розвісила так, щоб тканина не торкалася підлоги. Дівчина рухалася надзвичайно тихо — ніби боялася потривожити повітря в кімнаті.

Елайна стала спиною до дзеркала.

— Допоможи, — сказала рівним голосом.

Дівчина одразу взялася за роботу. Її пальці тремтіли, коли вона розшнуровувала стару сукню й допомагала Елайну вповзти у холодний, але плавний шовк нового вбрання. Тканина огорнула тіло, мов нічне озеро — м’яко, але владно.

Коли сукня лягла ідеально, дівчина завмерла на мить, зачаровано дивлячись.

— Ви… прекрасні, пані… — прошепотіла.

Елайна не всміхнулася.

Їй зараз не до краси.

Але краса може бути зброєю.

— Волосся? — нагадала вона.

Служниця поспішно кивнула й повела її до високого, срібного трюмо. Елайна сіла, торкнулася свого волосся — зеленого, як мох у світанковому лісі, густого, тяжкого. У ньому жила сила її роду, хоч вона й не завжди це розуміла.

Дівчина почала заплітати. Її рухи стали впевненішими — ніби робота давала їй спокій. Вона розділяла пасма, переплітала їх у складну косу, прикрашала срібними нитками, що світились у напівтемряві, немов холодні зорі. Кінець коси оздобила невеличкою шпилькою з темним камінням.

Елайна дивилася у дзеркало.

У погляді — не страх.

Тільки холодна рішучість.

— Прикраси, пані, — тихо сказала служниця, ніби боялась порушити її думки.

Вона дістала зі скриньки тонке срібне намисто, схоже на застиглу хвилю світла, і застебнула на шиї Елайни. Потім — легкі сережки з крихітними, прозорими кристалами. Нарешті — браслет зі сплетених металевих гілочок.