Розділ 7 Адляр

Джарек вивів зображення на великий ілюмінатор. Простір перед ними наче розсунувся, і тепер зовсім поруч у темряві висіла маленька планета — напівжива, напівштучна. Половина кулі мерехтіла металом і кремнієвими кристалами, інша половина була зеленою, з озерами та пухкими прошарками атмосфери, що світилися у світлі сусідньої зірки.

— Адляр, — мовив Джарек і навіть трохи всміхнувся, хоча в очах блиснуло занепокоєння.

— Це та сама технологія, що на Террі тридцять шість? — перепитав Нак, примружуючись.

Марк завмер. Космічний об’єкт під ними сяяв так химерно, що здавалося — його створено не руками, а чиїмись надто фантазійними снами. Метал, кристали, плавні лінії… і щось у них було тривожно знайоме.

— Так. Але для певності я зажену туди декілька їжачків, — процідив Джарек, запускаючи маленькі дрони. Вони вислизнули назовні, залишивши за собою короткі хвости світла.

— Якщо там Елайна — ми мусимо летіти, — твердо сказав Марк. Голос у нього трохи зірвався, але він не зважав.

— Ні. Спершу ми мусимо дізнатися, що це за Адляр, кому належить, ким побудований і скільки на ньому озброєння, — відповів Варко. — Бо раніше, за дуже давніх часів, такі штуковини були блокпостами одного… як би так сказати… надміру войовничого світу. Не сильніші за наші кораблі, але огризалися боляче.

— І бачили далеко, — докинув Нак, погладжуючи підлокітник, ніби то був улюблений пес.

— Але ми знаємо, на що здатен подібний об’єкт, — мовив Варко. — І можемо сказати, що в нас є перевага: він неповороткий і повільний.

Він відійшов до шафки, відчинив її і дістав пляшку з напоєм, що світився ніжно-блакитним. Простягнув Маркові.

Марк заперечливо похитав головою:

— Я не питиму алкоголь.

— Та це енергетик, — хмикнув Варко. — Алкоголь ми п’ємо самі, а гостям даємо щось корисне.

Марк ковтнув — напій миттєво розлив у тілі приємне тепло, ніби хтось повернув його нутровий вогонь, тільки без полум’я.

— Занадто ця хрінь розцяцькована, — пробурмотів Джарек, придивляючись до планети. — Схоже на Адляр якогось мага, що уявляв себе богом. А ці, як відомо, люблять побільше блискіток. І щоб усе сяяло, аж очі вигорають.

— Маги взагалі — окрема категорія декораторів, — погодився Нак. — Якщо можна зробити просто — вони зроблять так, щоб ще й співало, світілося та лякало дітей.

— От і маєш, — зітхнув Джарек. — Нам би Гела сюди… Де його тільки носить?

Очікування тяглося для Марка нескінченністю. Він ходив рубкою керування, мов загнаний у клітку дракон — великими кроками, з напруженими плечима, повним відчаю вдихом і розпачливим видихом.

Нак десь зник, ніби розчинився у тілі гігантського корабля, з якого був збудований корабель. Варко, навпаки, стояв майже нерухомо, схилившись над панеллю й вивчаючи дані, що безперервно надходили від дронів. Маленькі «їжачки» ретельно сканували Адляр — штучну планету, зрощену з живим кораблем, що світилася холодним багатобарвним сяйвом.

— Марку, відпочинь. Ще набігаєшся, — порадив Варко, не відводячи очей від моніторів.

— На що ми чекаємо?! — зірвався Марк. Голос задрижав. — А раптом її вб’ють? Її… чи дитину?

Варко повільно розпрямився, перевів погляд на Марка й похитав головою.

— Не вб’ють ні її, ні дитину. Навпаки — вони їм потрібні. Хіба… розділять, якщо настав час.

Побачивши, як Марк зблід, він продовжив:

— Ти не помічав, що її живіт світився?

— Світився? — Марк моргнув. — Чому він мав світитися? Лікар казала, що вагітність нормальна.

— Марку, ти ж дракон, так? — тихо уточнив Варко, — Твій батько був драконом. Що з ним сталося, що він не подбав про те, щоб розповісти тобі хоч елементарне?

Це питання зависло між ними важкою тінню.

Джарек, що досі мовчки слухав, навіть повернувся у його бік, зацікавившись.

Але відповісти Марк не встиг.

До рубки влетів білий кіт — стрімким, безшумним стрибком, як комета з шерстю. За ним мчала істота, схожа на мініатюрну мавпочку, лише з надто розумними очима й пухким хвостом.

— Стояти! — гаркнув Джарек так, що обидві істоти зависли в повітрі. — Не розтрощіть моє тіло!

Він суворо вказав пальцем:

— Пеггі! Що ти виробляєш, як малі діти? Віддай Да́ку флешку.

Мавпочка перестрибнула на пульт, демонстративно розвернулася до Пеггі спиною, вхопила флешку крихітною лапкою й гордо подріботіла з рубки. Флешка, до речі, мала вигляд м’якої іграшки кроля — Дак любив м'які іграшки.

Пеггі образливо засичав услід, потім побачив Марка. Мить, і він вже терся об його ногу.

Марк підняв кота на руки, і теплий, знайомий муркіт уперся йому в груди, неначе повертаючи хоча б на секунду відчуття дому.