Розділ 4 Золота клітка

Чорнявий юнак лишився сидіти біля трону - нерухомий, мов витесаний із темного обсидіану. Але Елайна вже бачила з ним щось не те. У цій красі, майже нелюдській, було щось зламане... або пригнічене. Від цього боліло. Друг потрапив у біду.

Білий чоловік легко вловив її погляд. Та певне думки читати не вмів. 

- Не переймайтеся, - промовив він тихо, майже лагідно, але від тієї лагідності холод ішов по шкірі. - З ним усе добре. Лише... не починайте пручатися. І не намагайтеся тікати. Ви навіть не уявляєте, який він швидкий.

В його голосі прозвучало щось на кшталт гордості. Або власності.

Елайна ковтнула повітря, що раптом стало різким, як лезо. Вона знала який він швидкий, добре знала. Але чому цей вільний космічний дух такий напівмертвий наче позбавлений сам себе.

- Він... ваш раб? - запитала вона, хоч і знала, що відповідь буде гіршою, ніж будь-яка з її здогадок.

Білий чоловік злегка нахилив голову, ніби це питання його розважило.

- Таку істоту неможливо зробити рабом, - вимовив він із холодною ясністю. - Але зараз він - моя власність. Моя охорона. Мій звір.

Юнак не поворухнувся. Його руки в кайданах навіть не здригнулися. Лише світло ковзнуло по чорному волоссю, підкреслюючи його нелюдську вроду.

Елайна зробила вдих - короткий і тремтливий.

- А... я? - запитала вона. Її голос зрадив її, трохи зірвавшись.

Білий чоловік зупинився перед нею. Його присутність була важчою за мармурові стіни.

- Ви, пані... моя гостя, - сказав він, ніби це була найбільша честь у всесвіті. - І якщо погодитеся... можете стати матір'ю мого сина.

У Елайни перед очима на мить потемніло.

- Це мій син... - прошепотіла вона, обіймаючи живіт. - Мій і Марка.

Білий чоловік злегка примружив очі, і срібна нитка на його вбранні змінилася відблиском - як лезо.

- Рекомендую забути вашого недодракона. Марка... так його звуть? - вимовив він це з холодною насмішкою, наче ім'я було не ім'ям, а помилкою.

Елайна зібрала всі сили, щоб не відступити.

І в цю мить вона помітила: чорнявий юнак біля трону, той, чия байдужість здавалася кам'яною, - на секунду ожив.

Його яскраво-сині очі блиснули.

Погляд сфокусувався на білому чоловікові - гостро, майже небезпечно, як блискавка, що розтинає ніч. Потім на мить затримався на Елайні, з'явилася ледь помітна емоція нерозуміння і вмить знову байдужий спокій.

Лише порожнеча. І мовчання.

Наче той спалах був забороненим.

Елайна відчула, як по спині пробіг холод.

Він не звір.

Він не раб.

Він... зламаний. Але як? І що робити?

Елайна інстинктивно прикрила живіт руками, відступаючи на крок - хоча в цій нескінченній білій залі не існувало ані дверей, ані шляху для втечі.

Вона відчувала себе тінню перед бурею - маленькою, беззахисною, але незламною там, де це справді важливо.

Її голос прозвучав тихо, але твердо:

- Навіщо... вам наша дитина?

Білий чоловік не відповів одразу. Лише з цікавістю розглядав її, наче рідкісний експонат, який щойно прибув у його володіння.

Нарешті він розсміявся - м'яко, холодно, без краплини людяності.

- Пані, - вимовив він, наче вимовляв щось самозрозуміле. - Хіба не очевидно? Я хочу виховати власного дракона.

Елайна відчула, як підкошуються ноги.

- Дракони... не піддаються прирученню, - прошепотіла вона, повторюючи Маркові слова, які чула безліч разів.

- Саме тому, - його усмішка стала ширшою, зневажливою, майже хижою, - мені потрібен той, кого можна формувати з самого початку. Чисте полум'я, яке спалахне так, як скажу я.

А дитина недодракона... - він злегка посміхнувся кутом вуст, - найбільш підходящий матеріал.

У ній піднявся німий крик, але вона змусила себе дихати.

Він бачив це і насолоджувався її боротьбою.

- Ви... не отримаєте мою дитину, - сказала вона, хоч голос зрадливо тремтів.

- Пані, - промовив він, наближаючись до неї плавно, неначе ковзав над мармуром, - я ніколи й не говорив, що збираюся забрати її у вас.

Її серце на мить зупинилося.

- Ні, ні... - він похитав головою, торкаючись пальцем власного підборіддя в світській, майже грайливій манері. - Ви дуже вродлива жінка. А головне - здатні на відданість. Така матір потрібні моєму синові. Ви будете гідною... якщо, звісно, будете покірною.

Усмішка знову розтягнула тонкі губи.