Розділ 3 Елайна

Елайна не втрималася на ногах — і світ рушив у бік. Вона впала, ковзаючи по гладкій поверхні, намагаючись збагнути, що щойно сталося. Чорний вир… він був справжнім. Занадто справжнім.

Може, вона знепритомніла? Галюцинація? Сон?

Пальці торкнулися холодного каменю — й Елайна різко вдихнула. Це був мармур. Білий, чистий, сліпуче холодний. У кав’ярні ж підлога була сірою плиткою з чорними цяточками. Нічого спільного.

— Ні… — прошепотіла вона, повільно підіймаючи погляд.

Навколо неї все сяяло білизною, такою нестерпною, що хотілося заплющити очі. Величезна зала — мов нескінченна. Мармурові колони тягнулися вгору, розчиняючись у світлі; стіни були гладкими, без жодної тріщини; повітря — холодне, нерухоме, занадто чисте, таке, що аж боляче легеням.

Перед нею здіймався високий постамент, і вона, тремтячи, підвела голову.

На троні, витесаному з того самого ідеального білого каменю, сидів чоловік. Витончений, бездоганний, майже нереальний.

Його волосся — біле, пряме, спадаюче до плечей; шкіра — світла, гладка, мов полірований мармур; риси — тонкі, правильні, небезпечно гарні. І тільки очі порушували цю божественну гармонію — зелені, холодні, гострі, як леза льоду. Вони дивилися на неї з безмовною владою, наче він вирішував, чи варта вона існування.

Він сидів нерухомо, але в його позі відчувалася сила — не людська, не тепла, а статична, давня, невблаганна. Срібне гаптування на світло-сірому вбранні мерехтіло так, ніби кожен стібок був зроблений зі уламку морозу.

Біля його ніг, на краю постаменту, наче улюблений пес, сидів юнак. Білий чоловік повільно, майже машинально, проводив пальцями по його чорному волоссю.

Елайна завмерла, не в змозі відвести погляду.

Юнак був прекрасний — майже боляче прекрасний. Довге, густе чорне волосся спадало по плечах хвилями; шкіра — тепла, смаглява, контрастна до навколишньої білизни; вискі та вилиці — високі, правильні; губи — м’які, але стиснуті в лінію покірності.

На його шиї було щось блискуче — металевий нашийник, що стискав горло з жорстокою точністю. На руках і ногах — кайдани, тонкі, але незламні. Одяг… якщо це взагалі можна було назвати одягом — чорна тканина,обмотана навколо бедер, верхня частина була накинута на плече оголюючи худорляве, але міцне тіло. Він виглядав не як раб — як чиясь улюблена власність.

Його очі… Яскраво сині. Неймовірні. Але порожні. Наче він бачив світ десь дуже далеко або не бачив зовсім.

Елайна відчула, як мороз повільно піднімається хребтом. Благала себе стримати крик. Не зізнатися що вона знає цього юнака. Так боляче було бачити його тут у такому становищі.

— Де я?.. — її голос зірвався на шепіт.

Зала не відповіла.

Тільки зелений лід з трону ковзнув по ній поглядом — і вона нарешті зрозуміла, що її не просто викрали.

Її привели до когось, для кого людське життя — не більше, ніж мимохідний подих у нескінченній залі з мармуру.

До Елайни наблизився чоловік у сірому комбінезоні — невисокий, надміру худорлявий, із коротко підстриженою чорною щетиною. Він виглядав не як воїн, не як слуга, а радше як лабораторний працівник, сухий і беземоційний. У руках він тримав прозорий планшет у тонкій рамці, на якому миготіли індикатори й неприродно чіткі графіки.

Він зупинився перед нею, простягнув руку, пропонуючи підвестися.

Елайна на мить застигла — пальці тремтіли, коліна підгиналися. Та вона різко відвела руку вбік і підвелася сама, нехтуючи його допомогою. Її серце билося так сильно, що віддавало в скронях.

Гігантська зала все ще була порожньою. Лише троє: вона, білий чоловік на троні й чорноволосий юнак у кайданах біля його ніг. Навіть кроки не відлунювали. Неначе простір ковтав звук.

Чоловік із планшетом навів пристрій на її живіт. На екрані раптом забігли символи й лінії. Він вивчав їх уважно, так, ніби вона була не людиною, а експонатом.

Елайна здавила долонями свою сукню в області живота, захищаючи крихітне життя, яке вони з Марком так довго чекали. Їй стало холодно — так холодно, що повітря ніби ковзнуло крізь кістки.

Вона чула голоси, уривки незнайомих термінів, відтінки чужої мови. Лише одне слово раптом ввірвалося в свідомість, наче удар:

— Плід ще не готовий.

Вона метнулася назад, мов би хтось ударив її в груди, й обхопила живіт двома руками, інстинктивно, відчайдушно.

Не готовий?

Що вони хочуть від моєї дитини?

Її дихання пришвидшилось. Невидимі пальці страху здавили серце. За стільки років спроб, надій — тепер, коли вона нарешті завагітніла, коли в неї вперше зародилося диво… хтось тепер говорить про «плід» так, ніби це ресурс. Матеріал.

Білий чоловік на троні не відвів погляд — спокійний, холодний, зацікавлений, мов учений, що спостерігає за реакцією на експеримент.