Розділ 2 Джарек

Ранок наступного дня

Був тихий, майже домашній ранок. Саме такі Марк любив найбільше.

Запах свіжозмеленої кави, легкий пар, що клубився над френч-пресами, і перші відвідувачі, які приходили сюди ніби в храм — тихо, обережно, ще напівсонні.

Він протирав барну стійку, коли щось біле й м’яке стрибнуло на дерево.

Марк здригнувся так різко, ніби під ребра ввігналося минуле.

На стійці сидів білий кіт.

Серце вдарило болючіше, ніж треба. Марк машинально підняв очі, оглянув зал — шукаючи силует, який давно не бачив і за яким, хоч би як це приховував, сумував.

Але замість Гела він побачив хлопчика років тринадцяти.

Підліток було таким гарним, що погляд сам приростав до нього: тонкі риси, світле, трохи хвилясте волосся, і — найбільш неймовірне — фіолетові очі, які неможливо було сплутати ні з людськими, ні з земними.

— Привіт, — мовив хлопчик, сідаючи на барний стілець так упевнено, ніби йому тут належало бути.

Пеггі, білий кіт, м’яко потерся об руку Марка, яка лежала на стійці.

— Привіт… Пеггі, невже це ти? — Марк підхопив кота, тримаючи його притиснутим до грудей, гладячи знайому теплу шерсть. — Зараз молока тобі дам. А може, м’яса хочеш?

Кіт задоволено муркнув, ніби підтверджуючи.

— Мене звати Джарек, — сказав хлопчик.

— Марк, — усміхнувся рудий чоловік… і раптом упізнав. — Джарек? Ти… корабель? Про тебе Хеппі розповідав.

— Так, — Джарек усміхнувся у відповідь, і в його фіолетових очах промайнуло щось, що могло належати лише древньому розуму, а не дитині.

Марк зустрів його погляд — і відчув холодок.

— Хеппі розумний. Та я тут… - Джарек так по людські знітився й запитав, - Я сподівався, що ви бачили Гела.

Пеггі перестав муркотіти й теж запитливо подивився на Марка.

— Ні… Я не бачив його вже давно, — тихо відповів Марк. — Він просто… зник. Після того різдва.

— Його немає вже галактикон, — зітхнув Джарек. — Це сто ваших днів.

— Це… погано? Може, він десь далеко? — Марк спробував знайти логіку, бодай щось, за що можна зачепитися.

— Я відчуваю… щось не те, — тихо промовив корабель. — Я не можу з ним зв’язатися. Узагалі.

Він простягнув Маркові браслет із яскравих кристалів, що мерехтіли власним світлом.

— Якщо він з’явиться, надягніть це і покличте мене. Я прийду. Йдемо, Пеггі.

Пеггі торкнувся Маркової руки востаннє — наче вибачався або прощався — і зіскочив зі стійки.

Повітря навколо них заіскрилося, скрутилось у спіраль, немов хтось стирав їх із цього місця…

І хлопчик з котом зникли.

Марк ще довго стояв нерухомо.

Неспокій тягнувся всередині, стискав грудну клітку.

Було таке враження, ніби світ звужується, стискається невидимими стінами.

І Гел…

Гел не відповідав.

Дзвінок над дверима тихенько дзенькнув, і Марк мимоволі сіпнувся. Наче звук був занадто гучним, занадто різким для кав’ярні, де ще хвилину тому панував сонний спокій.

Елайна ввійшла всміхнена, свіжа після ранкової прогулянки. Торкнулася животика — звичний, ніжний жест, і поглянула на Марка.

Її усмішка повільно згасла.

— Що сталося? — тихо запитала вона, підходячи до бару.

— Все нормально, — Марк відвів погляд, ховаючи тремтіння в руках за кавомашиною. — Просто ранок важкий.

Вона підняла брову.

Елайна завжди бачила його наскрізь, і сьогодні не стало винятком.

— Марку…

— Справді. Просто… не виспався, — він зітхнув, але голос усе одно зраджував легкий надлом. Не хотів турбувати дружину передчасно, може ще нічого не сталося, старий друг десь загуляв. А Елайна хвилюватиметься.

Цю мить урвав шум за спиною:

— Маркусику, дорогенький, дай кавусі! Бо сьогодні в мене день народження! — пролунав знайомий тріскучий голос.

Тітка Люба.

Незнищенна, як Всесвіт.

Вона вже стояла біля бару в своєму старому плащику, обліпленому значками з котами, і широко усміхалася. Глянула на Елайну, на живіт, на Марка, і, здається, миттєво зрозуміла, що щось не так.

— І тістечко, якщо не шкода, — додала вона, підморгнувши. — Бо ж у людини свято!

За нею у черзі з’явилися інші відвідувачі; молодий хлопець у навушниках, пара туристів, яка роздивлялася меню, студентка зі стопкою підручників.