Розділ 1 Передчуття

Парк пахнув липами та свіжою випічкою — це смішно, але він завжди відчував запахи сильніше, відколи повернувся з тієї мандрівки. Як ніби всесвіт, щоб компенсувати, подарував йому здатність цінувати найпростіше.

Марк ішов поруч із дружиною, тримаючи її за талію, обережно, бо під тонкою сукнею вже чітко випинався живіт.

Три з половиною місяці. Дівчинка. Їхня дитина.

— Ти знову посміхаєшся сам до себе, — вона підняла на нього очі. — Про що думаєш?

— Про те, що ми дійшли сюди, — він знизав плечима. — Про те, що… усе добре.

Вона засміялася, притулившись до нього плечем. В її сміху було так багато життя, що Марк ще сильніше притиснув її до себе.

Він був щасливий. Справді щасливий. І це відчуття все ще здавалося крихким, як скло.

Навколо гуляли люди, діти бігали за голубами, сонце пробивалося крізь гілки. У все це важко було вписати космічну подорож, магію, Гела… усе, що ледве не зламало його рік тому.

— Слухай, а як там справи з кав’ярнею? — дружина торкнулася його пальців.

— Розквітають. Бариста нові нічого не палять, кавомашину не ламають… Чесно, іноді підозрюю, що всесвіт готує мені сюрприз за таке щастя.

— Не кажи так. Ти заслужив спокій.

Марк кивнув, але десь глибоко всередині щось ворухнулося. Ледь вловимий холодок — інтуїція, що прокинулася ще тоді, у тому світі.

Він змахнув це відчуття, стискаючи руку дружини.

— Ходімо далі, — сказав він. — Я хочу, щоб наша донька чула, як шумить листя. Це краще за будь-які колискові.

Вони рушили стежкою.

Спокій. Світло. Тепло.

Для Марка це було майже дивом.

А десь далеко, на межі відчуттів, ледь-ледь ворухнулося те, що не повинно було ворушитися.

Те, що колись звало його… Гел.

Марк силою відкинув думку про Гела. Скільки можна? Рік минув, усе стихло, все стало… нормальним.

Має бути нормальним.

Він глянув на дружину — її кругле обличчя, теплу посмішку, легкий рум’янець від прогулянки.

Здавалося, що вона сама випромінює сонячне світло.

— Я тебе кохаю, — вирвалося в нього раптом, щиро, просто.

— Знаю, — вона засміялась.

Її сміх розтанув у повітрі, змішався з дитячим галасом, шелестом листя.

Марк нахилився й поцілував її. Повільно, м’яко. Наче намагався переконати себе, що цей поцілунок — це якір, що тримає його у спокої, у цьому світі, у теплі.

Але за спиною щось ворухнулося.

Не звук — відчуття.

Ледь помітне, ледь доторкане, як коли шкіра раптом пам’ятає холодний вітер, хоч повітря стоїть нерухоме.

Марк відійшов на крок, стискаючи пальці дружини.

Парк був тим самим: діти бігали, пара літніх людей годувала качок, якась дівчина фотографувала квіти.

Все було так… правильно.

І саме це насторожувало.

Він спробував усміхнутися:

— Може, морозива хочеш?

— Саме хотіла запропонувати, — вона підморгнула.

Вони рушили але Марк час від часу обертався — сам не знаючи навіщо.

Наче чекав, що між дерев випливе знайомий силует.

Що з’явиться той, кого він не бачив уже рік.

Той, про кого скучив так, що боляче це визнавати.

Гел… ти десь там, правда?

Вітер раптом ледь торкнувся їхніх спин — не холодний, ні, але чужий.

Короткий, як подих іншого світу.

Дружина не помітила.

А Марк відчув, як у грудях щось стислося.

Сонце світило яскраво. Люди сміялися. Парк жив своїм життям.

А десь за межами цього безпечного маленького світу…

щось прокидалося.

І Марк, хоч як намагався заспокоїтись, уже знав: спокій не вічний.