Розділ 17

Все ж я трішки збрехала, коли повідомляла, що в цій шафі абсолютно темно. Наразі я розумію, що це не зовсім так, адже маленький промінчик світла потрапляє крізь маленьку щілинку між дверцятами шафи та... Задля моєї нервової системи було б куди краще, щоб ця щілинка була невидима моєму зору, оскільки хтось загороджує цей промінчик, і я підозрюю, що це не Ніколас... Альбіна як та хмара посеред погожого літнього дня ламає плани погріти кісточки, затуляючи собою сонце і відразу викликаючи тремор по тілу. В моєму випадку не від холоду, а від розсекречення, до якого зосталося три, два...

- Ще один крок, - лунає суворий, чоловічий голос водночас із моїм подумки відрахованим "один", - і можеш забути про свої манікюри-педикюри, про веселощі зі своїми подругами та і загалом можеш забути про мене.

- Але ж звук лунає десь звідси, - ображеним голосом повідомляє Альбіна, яка вочевидь не хоче відмовлятися від всіх цих добрих пончиків, які тільки но перерахував її коханий, та в той самий час бажає дізнатися, що це за музика та звідки вона лунає. І знову я порівнюю сестру з маленькою дитиною, яка хоче отримати цукерку від батьків, але і величезна свіженька калюжа так і манить, щоб в неї плюхнутися. Та ще краще з розгону. А взагалі насолода - поплигати пару разів по ній, щоб закріпити результат та брудною з голови до ніг задоволено вирушити додому.

- Навіть якщо так, то що? - Тінь не зникає, Альбіна не відходить від мого укриття, і крок, можливо, навіть пів кроку, підняти руку, відкрити дверцята і вуаля... І тільки впевненість мого керівника заважає закінчити розпочате дівчиною. - Навіть якщо звук лунає з шафи, то де ця шафа знаходиться?

- Як де? - Сторопіла не тільки сестра, а і я дещо очманіла. І справді - де? Можна допустити, що у моєї родички не так багацько мізків. Можна. Можна допустити, що в неї відсутня тактовність і розвинута нахабність. Потрібно це допускати. Та Альбіна зряча, і сумніваюся, що Ніколасу Олександровичу вдасться зараз їй втокмачити, що ця шафа це ілюзія, котрої не існує, і тут пусте місце замість складу його одягу.

- Фізично де знаходиться ця шафа? - Та те що нам з сестрою здається дивним, для чоловіка схоже виглядає в порядку речей.

- Ну, у твоєму кабінеті.

- А кабінет де знаходиться?

Ого, клас! Та тут така інтелектуальна бесіда ведеться, вау! Ні в кого не знайдеться номера гарного психолога? Бо мені очевидно знадобиться, якщо я ховаюся в шафу від своєї рідної сестри й вислуховую цю маячню. Яка ще й ведеться у серйозному річищі.

- В будівлі, - впевнена, що Альбіна якщо і не забула, куди вона до цього прямувала, то точно вже шафа не її першочергове завдання, сестричка ловить ступор від цих розпитувань.

- А чим займаються в цій будівлі? Роботою, - Ніколас схоже вирішив, що коханій поки що вистачить цього допиту, тож почав самотужки відповідати за неї, - а ми вже за це з тобою говорили - робота залишається роботою, а особисте - особистим. А ти мало того, що переводиш особисте в роботу і роботу в особисте, так ще й демонструєш свою недовіру до мене. До свого чоловіка.

- Та ні, коханий, ти чого, - промінчик стає яскравішим, і від цього в мене тут же на душі розвиднюється, - я довіряю, просто...

- Ти ж не хочеш, щоб я нишпорив у твоєму мобільному? Ноутбуці? На пошті? Думаю, тобі навряд чи сподобається. Та і мені це радості не принесе, бо я тобі цілком довіряю. Якби не довіряв, то не пов'язав би своє життя саме з тобою.

- Вибач, це просто ця ніч важка, я не могла нормально спати, відчувала себе не так, як вдома, от і нерви пустують.

- Альбіно, я теж погано спав, і в мене теж нерви розхитані, але все те, що знаходиться в шафі, моє, - на цих словах я завмираю, швидко проганяючи в голові та аналізуючи, що то могло б означати, адже сестра вже перепросила за свою нахабність, вже ж ніби закрили тему, тоді чому Ніколас повертається до неї та наголошує, що в цій шафі все його? От прямо все-все? Все те, що знаходиться в цілком звичайний день? Чи все-все, як це сьогодні, включаючи мене? - А оскільки я тут працюю, то, отже, всі речі тут пов'язані тим чи іншим чином з роботою. А робота й особисте...

- Не мають перетинатися, - солов'їним голоском закінчила Альбіна і таке враження вже очікувала, щоб її погладила по головці, яка вона молодець, що запам'ятала цю одну-єдину фразу. - Я все зрозуміла, любий, я погарячкувала, вибач. Гарного тобі дня і не дуйся на мене. Бувай. До вечора.

Цього разу прощання було куди коротшим, майже непомітним, я тільки почула клацання підборів, і на цей раз вони вже поцокали собі чорт знає куди й не повернулися.

- Вилазь вже звідти, чи ти там заснула?

Я сподівалася, що мені відкриють дверцята, таким чином демонструючи, що можна вилазити та небезпека минула. Ну, хоча б адекватно промовити, що варто покидати укриття, можна було?

- Заснеш тут, - та я почула грубе запитання, та ще й вимовлене грубим тоном, тож відповідаю тим же, вилазячи зі сховку. - Я заберу це?

Вирушити за своє робоче місце. Не заводити довготривалий діалог з керівником. Не погіршувати й так кепський день. Але перед цим всім варто забрати свій годинник, котрий Ніколас Олександрович поклав на стіл, а сам вже сидить за ним, уважно стежачи за моїми діями. За тим, як моя рука тягнеться до мого особистого годинника.

- Ні, - чоловік раніше мене добирається до нього, підхоплює та закидує в шухляду свого столу, і все це таким же різким чином, як і спілкується зі мною. - Через п'ять хвилин виїжджаємо. Збирайся.

- Куди? - Окей, без годинника, я зрозуміла, але можна мені спокійно вирушити у свій кабінет та зайнятися робочими питаннями? Якось можна обійтися без цих рандеву з босом?

- Ти вже накидала якісь ідеї з приводу дизайну будинку?

- Так, і...

- От і супер, - чоловік та дружина одне й те саме лихо, чули? Правда. Непідробна істина. Ці двоє створені одне для одного. - Покажеш наочно, які рішення ти пропонуєш.

- Але ж...